Одного разу на Дикому Сході
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7445-4
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Одного разу на Дикому Сході». Краткое содержание книги:
Роман «Одного разу на Дикому Сході» написаний, за визначенням самого автора, у жанрі українського вестерну. Події розгортаються в Україні під час Громадянської війни. За великими скарбами, які заховані у палаці барона фон Шпіла біля села Шпилівка, що під Охтиркою, починається справжнє полювання. Їх хочуть отримати і червоні, й білі. Здається, здобич уже поруч, але раптом виявляється, що палац барона охороняє чудовисько — величезний і могутній Голем, штучна людина, велетень, зроблений за допомогою ворожіння та кабали віденськими рабинами і проданий за великі гроші фон Шпілу. На честь господаря чудовисько називають Шпилем. Він шість метрів заввишки, йому не завдають шкоди кулі і снаряди, не кажучи вже про холодну зброю. Але є в нього слабке місце — він закохується…
Матрос Жникін олівцем робив записи у маленький блокнот. Шість рисок — по рисці за кожного вбитого.
— Ваня Тепляков, відомстив я тебе! Покойся з миром і чекай революційного воскресіння, коли підведуться з могил всі революційні герої, щоб жити у раю світлого майбутнього! — урочисто проголосив Жникін. Солдати, які закінчували закопувати могили, дивилися на нього з переляком. Матрос же сховав блокнот і замислився. Подумки перераховував усіх убитих товаришів, щоб не забути, щоб серце не охолонуло до помсти.
— А чого її в штаб везуть? — спитав Чет і кивнув за спину, де сиділа Міра.
— Та не знаю. Може, полонені щось розповіли.
— Полонені? — спитав Чет, і Міра почала прислухатися.
— Ага. Узяли трьох вранці. Офіцери. У селянський одяг переодяглися, але ж руки білі, ніжні, не буває таких рук у мужиків. Ось їх і впізнали, арештували, допитують тепер. Один вже помер, — посміхнувся вістовий, а сам вирячився на рот Міри, на припухлі після удару губи.
Так дивився, що аж плямкав, а сам не помітив, як боса нога Міри під соломою потроху просувалася вперед, аж поки не вперлася у Четову спину. Її пальчики залоскотали його. Обидва посміхнулися. Вістовий цих ігор не помітив, він все дивився на припухлі після удару Жникіна губи Міри. Потім відвернувся і хрипко сплюнув. Ач, яка принцеса! Це тобі не байдужі коровуваті медсестри зі шпиталю, з якими кохатися аж нудно. Ось ця панночка, вона мертвого підніме, мабуть, знає всякі фокуси панські, про які бувалі товариші розповідають.
Вістовому було двадцять років, природа в ньому буяла, і серце охоплював тривожний неспокій. Він дивився і дивився на Міру, йому схотілося почути її голос.
— Наче щось там про скарби якісь казали. Щось ти знаєш про скарби, га, красуне?
Міра мовчала, дивилася собі у степ, щось розумувала, посміхалася, а ще лоскотала пальчиками Четову спину.
— Та ти і сама скарб, — посміхнувся вістовий і зазирнув Мірі в очі. Злякався її погляду, нагнав коня, вирівнявся з Четом, схилився до нього. — Чуєш, може, давай звернемо? Он там ярок є, колодязь там, кущики. Давай звернемо!
— Навіщо? — наче не зрозумів Чет.
— Водички попити. З нею, — засміявся хрипко вістовий і кивнув Четові за спину, подивився на Міру. — Хочеш же водички, красуне?
Міра не відповіла, вістовий засміявся і продовжив:
— А то ж це неправильно. Офіцерні усякої давала, контрі та буржуазії, а нам, бійцям робочо-селянської Червоної армії, хіба не можна скуштувати це добро? Хіба не заслужили ми кров’ю все, що побажаємо? Заслужили! Наша вона, маємо ми право! І ти, брате, не дивися, що вона худа. Ти тільки в очі їй глянь, то відразу зрозумієш, які там чорти водяться, — вістовий збуджено засміявся і хрипко задихав. — Ти не думай, я у бабах розбираюся. Я в Одесі служив, там не в один публічний дім ходив, то знаюся. Оця краля, вона сильно може чоловіка порадувати. Такий рай влаштувати, що на все життя запам’ятаєш. Все одно її сьогодні-завтра до стінки! Мусимо ми скуштувати мед цей. Нумо, звернемо до ярку!
Чет мовчав. Віз торохтів степом, на ямі струснулася і голова Чета. Вістовий сприйняв це, як згоду.
— Ось і добре! А то як же таку красу червакам віддавати, мусимо і скуштувати панських наїдків! — захвилювався вістовий, пригальмував коня, порівнявся з Мірою. — Ну що, красуне, поїдемо водички попити у ярок. Там покажеш нам, як панів-офіцерів ублажала, що вмієш робити, аби чоловікам приємно було. Ага?
Спитав, на неї вирячився, ноги так стиснув, що аж кінь фиркати почав.
— Ой, дивися! — Міра зробила великі очі і подивилася кудись вістовому за спину. Той здивувався, відсахнувся від дівчини, озирнувся. А Міра підхопилася з возу, вихопила у вістового шаблю і з одного удару знесла йому голову. Тільки кров і бриснула. З переляку кінь став дибки, скинув тіло і поскакав геть. Міра спокійно витерла шаблю об сіно. Чет навіть не озирнувся подивитися, що воно діється. Тільки посміхнувся і закрутив головою.
— Ну то й що? — спитала його Міра.
— Та думаю.
— Тугодум ти.
— А ти — швидка.
— Такі зараз часи. Треба швидшим за кулю бути, інакше наздожене. То поїдеш зі мною? — Вона дивилася Чету в спину. Той щось думав. Потім сплюнув.
— А, поїхали, — сказав він і почав розвертати віз. Правив у бік лісу, який чорнів за полем. Міра посміхнулася і всілася поруч.
— Правильно, зі мною весело, — сказала вона. Чет якось розгублено всміхнувся.
— Та я бачу.
Розділ 2
Наздогнати та випередити