Життя Дон Кіхота і Санчо

На сьогодні вже опубліковано чотири переклади іноземними мовами цього мого твору: дві версії італійською мовою, одна — німецькою, ще одна — англійською. І, звичайно ж, автор останнього і, можна сказати, просто чудового перекладу, професор Гомер П. Ірлі[12] з Каліфорнійського університету визнав за потрібне делікатно звернути мою увагу на те, що в одному з уривків я вкладаю в уста Санчо слова, які в тексті Сервантеса промовляє Самсон Карраско, й запитати мене, чи не хотів би я змінити або викинути цей абзац, або додати до нього якусь примітку, щоби наперед захистити себе від можливої критики з боку ерудованих читачів. Я міг би відіслати його до свого есею «Як треба читати і як треба тлумачити “Дон Кіхота”», вперше опублікованого у квітневому числі 1905 року часопису «Новітня Іспанія»[13], де я дуже добре пояснив свій коментаторський задум і свій коментаторський дух — містики приблизно так само коментували християнське Святе Письмо, — і сказати, що я полишаю на ерудитів, літературних критиків та дослідників історії почесне й надзвичайно корисне завдання з’ясувати, щó міг означати «Дон Кіхот» для свого часу й для того середовища, в якому він виник, і щó хотів висловити та висловив у ньому Сервантес. Але я віддав перевагу іншому поясненню, й ось воно.

У своїй передмові до «Дон Кіхота» — що, як і всі інші передмови (включно з цією), не є чимось більшим, аніж просто літературою, — Сервантес відкриває нам, що він натрапив на розповідь про героїчне життя Рицаря Сумного Образу в написаних арабською мовою нотатках такого собі Сіда Ахмета Бен-Енхелі[14]. Це надзвичайно важливе повідомлення, в якому добрий — і таки справді добрий! — Сервантес відкриває нам те, що ми могли б назвати об’єктивним існуванням Дон Кіхота, Санчо та всього хору поза межами фантазії романіста і над цією фантазією. Зі свого боку, я думаю, що згаданий Сід Ахмет Бен-Енхелі був не арабом, а євреєм, і то євреєм марокканським, і що він також не вигадав свою історію. Хай там як, а я маю цей арабський текст Сіда Ахмета Бен-Енхелі у своєму розпорядженні, і хоч я цілком утратив ті невеличкі знання з арабської мови, які мені колись передав сеньйор Кодера[15] в Мадридському університеті, — а він, пам’ятаю, ще й нагородив мене першим призом за успіхи у вивченні його предмету! — я переглянув його й виявив, що той уривок, на який звернув мою увагу професор Ірлі, витлумачив хибно не я, а Сервантес, а отже, саме моя, а не його інтерпретація правильна. Вважаю, що цим зауваженням я наперед захистив себе від будь-яких можливих докорів із боку професійної або професорської критики.