Життя Дон Кіхота і Санчо
- Автор: де Унамуно Мигель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-048-6
- Переводчик: Виктор Иосифович Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Життя Дон Кіхота і Санчо». Краткое содержание книги:
* * *
Якщо ти хочеш, мій любий друже, достойно виконати своє покликання, то не вір у мистецтво, не вір у науку, принаймні не вір у те, що називають мистецтвом і наукою і що насправді є лише жалюгідним наслідуванням справжнього мистецтва й справжньої науки. Тобі вистачить твоєї віри. Твоя віра буде для тебе мистецтвом, твоя віра буде для тебе наукою.
Я не раз сумнівався, чи зможеш ти виконати свій обов’язок, з огляду на те, з якою ретельністю та обережністю ти пишеш ті листи, які мені надсилаєш. У них чимало виправлень, закреслень і навіть чорнильних плям. Але це не той потік думки, який раптово виплескується назовні, вибивши корок. Не раз твої листи вироджувалися в літературу, в ту свинську літературу, що є природною союзницею будь-якого рабства й усіх нещасть. Рабовласники дуже добре знають, що, поки раб оспівує свободу, він задовольняється своїм рабським становищем і не думає про те, щоби порвати свої кайдани.
Але було й так, що я відкривав у тобі віру й надію, коли відчував під твоїми поквапними, безладно нагромадженими, какофонічними словами тремтіння твого голосу, опанованого гарячковим збудженням. Були випадки, коли в мене складалося враження, що твої слова не належать до якоїсь певної мови; що кожне з них кожен з нас міг би перекласти по-своєму.
Намагайся жити у стані безперервного палкого запаморочення, під владою якоїсь однієї могутньої пристрасті. Лише той, хто опанований пристрастю, спроможний робити справді тривалі й корисні справи. Коли ти почуєш, як хтось похваляється, що він бездоганний в усіх значеннях цього дурного слова, втікай від нього, а надто — якщо він митець. Як ото найдурнішою людиною треба вважати ту, яка за все своє життя не зробила і не сказала жодної дурниці, так і серед митців найменш поетичним і найбільш антипоетичним — а серед митців антипоетичних натур вистачає — буде митець бездоганний, тобто той, якого танцюристи під дудку увінчують лаврами й сухозлотицею бездоганності.
Тебе пожирають, мій бідолашний друже, невтишна лихоманка, спрага за океанами без дна й без берегів, голод за нескінченністю Всесвітів і туга за вічністю. Це в тебе хвороба розуму. І ти сам не знаєш, чого хочеш. І тепер ти хочеш знайти Гріб Кабальєро Бéзуму, щоби пролити там сльози, і згоріти в лихоманці, й померти від спраги за неозорістю океанів, від голоду за нескінченністю Всесвітів, від туги за вічністю.
Вирушай у похід сам-один. Усі інші самітники йтимуть із тобою поруч, хоч ти їх і не бачитимеш. Кожному здаватиметься, що він іде сам, але всі ви разом утворите священний батальйон: батальйон священного й нескінченного Хрестового походу.
Ти не знаєш, мій добрий друже, як усі самітники, не знайомлячись один з одним, не дивлячись в очі один одному, не знаючи імен один одного, подають один одному руки, вітають один одного, вихваляють і ганьблять один одного, перешіптуються між собою і йдуть поруч один з одним. Й усі вони — втікають від Гробу.
Ти не належиш до тих, котрі скніють у нічліжці, ти належиш до батальйону вільних хрестоносців. Чому ж тоді підкрадаєшся до стін нічліжки і намагаєшся підслухати, що вони там кудкудакають? Не роби цього, мій друже, не роби! Коли ти проходиш поблизу від нічліжки, затуляй собі вуха, промовляй своє слово і прямуй уперед, до Гробу. І нехай у цьому слові бринить уся твоя спрага, весь твій голод, уся твоя туга, уся твоя любов.
Якщо ти хочеш жити ними, то живи для них. Але в такому разі, мій бідолашний друже, ти помреш.
Я пам’ятаю того розпачливого листа, якого ти мені написав, коли був готовий здатися, відступити, приєднатися до якогось братства. Я тоді зрозумів, як тяжко гнітила тебе твоя самотність, та сама самотність, що повинна бути твоєю втіхою і твоєю опорою.
Ти тоді підійшов до найжахливішого, до найрозпачливішого; ти опинився на самому краю провалля своєї згуби; ти дійшов до того, що став сумніватися у своїй самотності, ти дійшов до того, що став вірити в товариство. «Хіба це не тяжка помисливість, — писав ти мені, — не плід гордині, самозакоханості, а може, й бéзуму — вірити в те, що ти цілком самотній? Бо ж я, коли спокійний, бачу себе в товаристві, відчуваю сердечні потиски рук, чую підбадьорливі голоси, слова співчуття, й усе це незаперечно засвідчує, що я не сам-один, що не самотній». І в такому дусі ти міркував і далі. І я побачив тебе тоді одуреним і пропащим, побачив, що ти втікаєш від Гробу.