Голубий Птах, названий син ірокезів
- Автор: Юрген Анна
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Л. Андрєєва
- Жанр: Приключения про индейцев
Электронная книга - «Голубий Птах, названий син ірокезів». Краткое содержание книги:
… XVIII століття. Між англійцями і французами точиться боротьба за панування в
Північній Америці. Все далі в ліси відходять індійці — корінне населення країни.
Герой повісті, Георг — син білого поселенця, — потрапляє в полон до індійців, які
всиновляють його. Голубий Птах — так назвали хлопця нові батьки — пізнає життя
червоношкірих людей, про яких білі завойовники говорили тільки зневажливо. Він бачить, що
індійці не заслуговують такої зневаги. Голубий Птах полюбив своїх нових батьків, зжився з
індійцями. Знову потрапивши в середовище білих поселенців, він не може примиритися з їх
хижацькими прагненнями, користолюбством, з усім їх життям, сповненим ненависті і
нетерпимості до людей іншої раси. І хлопець назавжди повертається туди, де він знайшов свій
справжній дім, — до індійців.
Автор цієї книжки — Анна Юрген, сучасна німецька письменниця (НДР) — працюючи над
повістю, спиралася на історичні факти.
Цей захоплюючий правдивий твір з задоволенням прочитають і діти і дорослі.
В Радянському Союзі повість «Голубий Птах» видається вперше.
— Швидше на горище! Глянь, що там таке!
Хлопець подався до драбини, яка стояла в кутку, і спритно, мов кіт, видерся по ній. Під дахом було нестерпно жарко. В темряві нічого не можна було розглядіти. Пригнувшись, Георг обійшов низеньке горище. Через тоненьку щілинку між дранками в даху пробивалося світло. Щось тихенько потріскувало. Хлопця охопив невимовний жах. Він кинувся до драбини, не звертаючи уваги на балки, на які натикався головою, і закричав пронизливим голосом:
— Вогняна стріла! Дах горить!
За хвилину мати вже стояла під люком, простягаючи синові сокиру.
— Рубай дранки! Я подам тобі відра з водою.
З сокирою в руках Георг метнувся до того місця, де виднілася моторошна смужка світла, і з усієї сили почав гатити в покрівлю. Дощечки з гікорі [2] , слабко прикріплені до планок, відлітали, мов паперові смужки. Він добре влучив: лише кілька дранок, охоплених вогнем, залишилося на даху. Та й вони засичали від води, вилитої Георгом на покрівлю.
— Вогонь погас, — сказав хлопець у люк, через який, піднявшись до половини драбини, мати саме подавала друге відро.
— Глянь, тобі щось видно? Але будь обережний.
Через краєчок отвору Георг визирнув у червневу досвітню імлу. Від легенького подиху вітру шепотів маїс. По той бік поля стояв мовчазний і грізний ліс. Хлопець окинув поглядом усе довкола, але нічого підозрілого не помітив. «Невже індійці зникли? Мабуть, світатиме, бо на сході над верхівками дерев пожовтіло небо».
Ось на узліссі щось заворушилось і ніби покотилося на хату. Георг витріщив очі: вершники, цілий загін! Він розпізнав довгі стволи рушниць. То поверталися батько й Андрес, старший брат Георга — вони вчора звечора поїхали на збір міліції. Чутно було вже й голоси: «Агов! Агов!»
Георг кинувся до драбини.
— Батько й Андрес їдуть, а з ними ще кілька чоловік!
Вмить прибрали барикаду, відсунули засув. Коли батько переступив поріг, мати знесилено опустилася на табурет.
— Добре, що ти повернувся, Джон! Ще кілька хвилин, і було б уже пізно.
І, на превеликий подив Георга, батько схилився й поцілував матір. Хлопець не пригадував, щоб йому хоч коли-небудь доводилося бачити таку ніжність між батьками. Трохи згодом жвавий гомін заповнив блокгауз. Чоловіки поставили стіл і лави на місце; сестрички по черзі вилазили батькові на коліна, а від печі пахло смаженим салом.
— Глянь, що я знайшов! Лежала біля самісіньких дверей, — звернувся Георг до старшого брата і поклав на стіл дивну сокиру з довгою рукояткою. Андрес узяв зброю і почав розглядати її з усіх боків. Залізний клинок був прикріплений оленячими жилами до рукоятки, на якій виблискувало зображення черепахи, зроблене червоною фарбою: овал і навколо — шість кружечків, що мали означати ноги, голову та хвіст.
— Томагавк належав комусь із роду Черепахи, — замислено промовив Андрес.
— Дурниці! — перебив його грубий голос. — Що значить рід Черепахи! Всі вони однакові — червоношкіра наволоч та й годі! Зачули нас і втекли. Їхнє щастя, що ми не наздогнали.
Чоловік, який говорив, був найстаршим серед прибулих, у нього майже все обличчя, крім очей і носа, заросло пишною сивою бородою. Він одкашлявся і збирався вже виходити, але ввійшла мати з сковородою, і всі рушили до столу. Старик змахнув томагавк на підлогу, звільнивши місце для сала й маїсового хліба.
Після сніданку сивобородий продовжив розмову.
— Твоїй сім'ї не можна тут залишатися, Джон.
— Так, так… Нізащо не повірив би, що ці червоношкірі собаки наважаться підійти до форту…
Старий сердито випалив:
— Ти, справді, живеш, як на Місяці, Джон! З самої весни палає весь кордон, а ти сидиш тут, у пущі…
Два чи три голоси втрутились у бесіду:
— А це все тому, що ті лежні у Філадельфії навіть пальцем не поворухнуть!
— Ні, тому що французи сидять у форті Дю Кесн і нацьковують проти нас індійських гадів! А почалося це з того часу, коли капітана Трента з його чванькуватими віргінцями вигнали з Огайо.
— І справді, старий осел! Будує форт на Огайо і залишає його французам. А нам тепер доводиться розплачуватись.
— Тихше, хлопці, тільки не хвилюйтеся. Генерал Браддок уже наступає, і вся французька пишнота скоро полетить з долини Огайо.
— Але ж сім'я Рустера не може так довго залишатися тут. Червоношкірі собаки можуть кожної ночі напасти знову, і хтозна, чи пощастить іще коли-небудь так, як сьогодні.
— Ми могли б тимчасово переїхати до Рахелів, — запропонувала мати. — До моєї сестри, вона в Рейстауні замужем, — пояснила гостям.
2
Гікорі — американський горіх.