Кобиздохівські оповісті
Электронная книга - «Кобиздохівські оповісті». Краткое содержание книги:
Звідки й чому пішла кобиздохівська земля
Дивацькою назвою своєю Кобиздохівка зобов’язана якомусь польському графові. Жив він тут десь поміж Северином Наливайком і Брюховецьким. Ні, не тим, що в Києво-Могилянській академії ректором, а тим, що гетьманував в Україні десь після Богдана Хмельницького. Ну, звідкіля поляки на Поділлі взялися, ви, напевне, знаєте з підручників. На ті, не дуже середні віки Жеч Посполита вважала наші краї своїми, що пізніше з’ясувалось як грубе історичне непорозуміння. З польського боку. Щоправда, й досі в Польщі є чимало людей, котрі вважають, що належність Львова і Галичини до України є грубим історичним непорозумінням. З нашого боку. Але я не про це.
Отже, був собі граф. А у графа був жеребець. Істота вельми капосна і вперта. І от, кажуть старі люди, проїжджав шляхтич нашими краями - і кінь спіткнувся. На ногах, щоправда, встояв. Бо мав їх аж чотири, а от графуньо проорали носом чималий шмат подільського чорнозему.
До слова про чорнозем. В останню війну з німцями гітлерівське командування, аби заохотити своїх солдатів, давало їм у премію до залізного хреста вагон нашого чорнозему. Свого часу, ще до Великої Серпневої Буржуазної контрреволюції 1991-го року, випадково зустрів я старого німця з тодішнього Карлмарксштадту. Він і розповів мені про цю оригінальну форму заохочення вояків Рейхсверу. І додав, що наш подільський чорнозем, втрапивши на чужий йому німецький ґрунт, сподівань не виправдовував і обертався невдовзі на пилюку… А ви ще питаєте, чому у Степана Бандери та Андрія Мельника з німцями нічого путнього не вийшло. Ґрунт чужий.
Але повернемось до того історичного моменту, коли середньовічний польський граф утерся, звівся на ноги і уперіщив жеребця пужалном трошки нижче хвоста. А той узяв - та й хвисьнув. І зачепив хазяїна задньою правою. Виплюнув його світлість зуби на землю і сказав спересердя:
- А коби здох ти!
І тут, гласять перекази, серед ясного неба гримнуло, попередньо блиснувши, і клятий огир відкинув копита. Відтоді й пішло: «Кобиздохівка». Спочатку місцина так називалась, а згодом і село, яке на ній вибудували. Бо вже як у тисячу шістсот сорок восьмому Максим Кривоніс, отой француз із сорбонським дипломом, що на православного вихрестився, збирав у наших краях свій полк, то з Кобиздохівки зголосилося аж сотня охочих. Знать, велике вже село було. Щоправда, один мій землячок, котрий вибився аж у столичні мовознавці, переконував мене, що легенда ця суперечить класичній польській орфоепії, себто вимові, а тому є суть вигадкою. Та яка вже тут, скажіть, орфоепія, та ще й класична, коли людині копитом зуби повибивало аж по самі кутні.
І взагалі, у нашій Кобиздохівці з орфоепією давні непорозуміння і без графа.
Дещо до питання про кобиздохівську філологію
Пам’ятаю, у серпні 1960-го року на вступних іспитах до Київського університету мене, зеленого випускника, довго допитував знаний столичний професор і літератор Арсен Іщук. Теж, до речі, наш, подільський. Поговорили про те і се, а тут він і каже:
- Ви, юначе, либонь із Кобиздохівки?
- Звідки ви взнали?
- По «бараках»!
Оті кляті «бараки» таки видали моє глибоко провінційне походження. Не допомогли і штиблети з гострющими носами, і налигач на шиї зі шматка мотузки для білизни, - така тоді в місті мода була. Розкрив рота - «ґава» і вилетіла.
Чом у Кобиздохівці розмовляють не так, як на кафедрі української філології глибоко поважаного мною Київського Національного університету, я не знаю. Не докопавсь… але кобиздохівець ніколи не скаже вам: «Моря, порядок, буряки, ряст», а тільки: «Мора, парадок, бараки, раст». У Кобиздохівці не стрибають, а цибають - в річку чи через яму. А коли доходить до сполучень «ДЖ» і «ДЗ» - то ой! Кобиздохівські дівчата співають: «По садочку ходю, кониченька водю…» А наймолодше покоління скаржиться мамці:
- Я думав, що то гезь, а то жміль. Вкусив…
А мамця у відповідь:
- Гузики де обірвав, урвителю? Я тобі дам із твоїм жмелем разом!
Найтяжча робота у Кобиздохівці вважалася - вчитель української мови і літератури в дуже середній школі. Бо з одного боку весь філологічний корпус був виключно кобиздохівський. І отой діалект всмоктав з молоком матері. А з другого - посадові інструкції вимагали вчити діточок українського правопису і вимови згідно норм, розроблених у Києві Інститутом мовознавства Академії наук УРСР і особисто академіком Білодідом. Тому бідні жіночки сивіли, вичитуючи диктанти та шкільні твори хронічних кобиздохівських трієчників. Двієчників у нашому селі, починаючи з шестидесятих років, не було. І не тому, що юна парость порозумнішала, а тому, що згідно роз’яснень міністерства освіти тієї ж УРСР, двійка була ліквідована. Як клас. Себто - за двійки виганяли. Але вже не учня зі школи, а вчителя з роботи. Щоби не псував звітність! Пам’ятаю, писали ми у восьмому класі твір про першу на Кобиздохівщині Героїню Соціалістичної праці доярку Мотрю Юхимівну Плахотник. Царство їй небесне! Так от, мій сусіда по парті, син дядька Пічкура примудрився в кращих кобиздохівських мовних традиціях понаписувати скрізь «Мотра Юхимовна».