Кобиздохівські оповісті
Электронная книга - «Кобиздохівські оповісті». Краткое содержание книги:
Дещо про екологічні проблеми новітньої кобиздохівської історії Або страшна казочка для неповнолітніх членів Партії зелених України
Звідки у дядька Пічкура взялось таке прізвище - ще одна таємниця Кобиздохівки. Бо різна риба водилась у нашій Кобиздошці. І плітка була, і карасі, і окуні. Під вербами головані траплялися. Після великих дощів зі ставка часом коропчиків заносило. А раз-два на рік якийсь щасливчик і лина підсікав. А пічкурів не було. Це точно. Жодного, крім дядька Пічкура. Неймовірний факт.
Ловити рибу дядькові було ніколи. Він цибулю вирощував. Була вона у нього, як казав агроном, «супер-еліта», всім цибулям цибуля. Тітку Пічкуриху у Сиктивкарі на базарі питали: «Тётенька, почём ваши дыни?» Як ви знаєте, в сім’ях кобиздохівських селекціонерів був традиційний розподіл праці: чоловік вирощував, жінка продавала. Переважно у північних та східних регіонах.
Хата у дядька була міцна, з двома японськими телевізорами і фінською меблевою стінкою, купленими в кооперації за соняшники. Своїх старий Пічкур не садив. Підбирав у полі те, що після комбайна лишалося. Якраз вистачало на хліб і до хліба. Більшу частину його городу займала цибуля. А в кутку стояв великий курник з леггорнами, птицею вихованою. Бо на грядках не длубалася і супер-еліти не чіпала.
Зате завівся кріт. Особисті інтереси дядька і цього чудернацького створіння природи виявилися діаметрально протилежними. Щоранку дядько бачив, як свіже кротовиння підриває цибулю і псує комерцію.
Почалася війна. Дядько Пічкур ставив кротоловки, сипав у ямки отрути, годинами стояв рачки над грядками з лопатою в руках напоготові. Бо то найкращий спосіб розправитися зі сліпим бандюгою - підстерегти, коли він свіжу землю нагору пхатиме і миттю підкопати його лопатою.
Все дарма. Старий мучився, кріт копав, цибуля пропадала.
Слідству не вдалося встановити, хто підказав дядькові отой бузувірський спосіб боротьби з підземним ворогом. Але одного ранку він поїхав до району і привіз звідти балон з газом. Цей прогресивний вид опалення тоді якраз почав впроваджуватися на наших землях. Дядько дерев’яними чопиками позабивав усі нори, крім однієї. В неї встромив довгого гумового шланга, приладнав його до балона і відкрутив винтель. Коли газ перестав шипіти, дядько Пічкур підпалив саморобного квача і, заспівавши: «Гремя огнем, сверкая блеском стали…», встромив смолоскип у розкопаний отвір.
Спочатку гримнуло у дядька за спиною. Захиталася земля під ногами, а на голову посипалося бите скло, шматки шиферу і два японських телевізори в розібраному вигляді. Фінська меблева стінка винесла стару Пічкуриху на середину вулиці і акуратно накрила собою. Як ви здогадалися, газ через нору заповнив підвалини хати. Потім бабахнуло під курником і вкрило обійстя закривавленим білим пір’ям - небіжчики-леггорни як раз на сідало вмощувалися…
Лапікуриха: Чоловіче, май совість, зупинися! Дай Віталію Кононову валідолу випити.
Лапікура: Хай терпить! Він хоч і зелений, але мужчина. Я краще йому хороший фінал придумаю.
Лапікуриха: Йому - фінал? За що?
Лапікура: Не чіпляйся до екологів, друкуй далі.
… і нарешті, третій вибух підняв угору цибулю і розкидав її по всьому кутку села. Ну, кобиздохівці повискакували з хат і одразу побігли в кооперацію по сіль і сірники. Вирішили, що то знову війна і село вже бомблять.
Ночували Пічкурі на літній кухні, що чудом уціліла. Коли вранці дядько вийшов надвір, то перше, що він побачив - свіже кротовиння на пошматованому городі.
Тепер хороший фінал - для Віталія Кононова. Через ті вибухи або, як тепер кажуть - стресову ситуацію, у вже немолодої Пічкурихи через дев’ять місяців знайшлася дитинка. Вона виросла, закінчила школу і вступила до Партії зелених України.
Все, досить. Далі буде сама лише правда.
З приводу нерозгаданих втаємничень між прізвищем та долею людини
Так склалося, що головами колгоспу в Кобиздохівці після війни були самі Рохманчуки. І не завжди родичі. І то не випадково. Бо прізвище це, поза сумнівами, однокорінне зі санскритським словом «брахман», себто, керівник і десь навіть вождь. Деяке світло на цей парадоксальний збіг пролив нещодавно добродій Канигін у своїй книзі «Шляхи аріїв». З неї виходить, що ще кілька тисяч років тому на кобиздохівщині жили арії і всім давали раду. Потім вони гуртом почимчикували до Індії, бо там тепліше, а також слони і два врожаї на рік. Помандрували, та не всі. Дехто лишився. Люди звали їх спочатку «брахмани», потім «рахмани», ну а в наші часи лишилися «рохманчуки», себто, нащадки «рохманів». Цю гіпотезу підтверджує той факт, що саме з Рохманчуків, а не, скажімо, з Пічкурів, Гилюків чи Підопригор виходили хороші керівники.