"Грант" викликає Москву
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Грант" викликає Москву». Краткое содержание книги:
Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.
В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.
Шрагін розглядав фотографію, але думав уже про свою Ольгу і про синочка, до якого він навіть не встиг звикнути. Намагався уявити собі його личко і не міг. Виразно пам’ятав тільки його нестямний крик ночами, що переходив у солодке присмоктування, коли Ольга годувала його груддю. «Зараз вони, як і я, в дорозі, і ми їдемо один від одного все далі й далі», — тужно подумав він.
Сховавши в кишеню фотокартку німкені, Шрагін розгорнув листа. Од нього пахнуло парфумами. Лист із Дортмунда і підпис уже знайомий — Мара.
«Вальтер, Вальтер, мені сумно, звичайно, але обов’язок над усе…» Дивно, але цей рядок з листа був наче продовженням власних думок Шрагіна, це його і розізлило і спантеличило. «Раз війна, чоловікам — мечі, а нам — чекання, тривоги і, звичайно, турботи про армію, — читав він далі. — Але я спокійна, Вальтер, я знаю, заради чого я жду, так, як я знаю, чого хоче для нас усіх наш фюрер. А коли план вождя стає надією всіх жінок країни — горе ворогові. І я не боюсь Росії. Якщо фюрер сказав, то вона стоятиме на колінах, а Німеччина підніметься над усім світом непереможним колосом. Вірною фюреру я виховаю і нашу Кіті, от побачиш, Вальтер. Зараз вона спить. Я тільки-но підходила до неї — вона у сні всміхнулась, мабуть, своєму щастю, що вона маленька німкеня вічної і великої Німеччини. Кінчай скоріше з Росією і повертайся до нас. Пригортаюсь до тебе, люблю навіки. Твоя Мара…»
Шрагіну хотілося навідліг облаяти цю надідейну німкеню, і в той же час щось примушувало його серйозно думати про неї і про те, що вона писала, і про її Вальтера, який зостався лежати біля кювету, і про ту зовсім маленьку німкеню, котра всміхається уві сні… Адже це було перше безпосереднє знайомство Шрагіна з ворогом.
У Києві вирішили, що далі Шрагін поїде по Дніпру пароплавом: на думку київських товаришів, цей спосіб пересування тепер був найнадійніший. Крім того, для Шрагіна надто важливо потрапити в місто звичайним цивільним шляхом, разом з іншими випадковими людьми.
Коли Шрагін прибіг на пристань, трап уже зняли і йому довелося стрибнути через метровий просвіт. Він пройшов на місток до капітана — кремезного літнього чоловіка з жовтими прокуреними вусами, фіолетовим носом і вицвілими очима.
— Примоститися де-небудь можна? — спитав Шрагін.
Капітан, не відповідаючи, подивився на небо і крикнув у переговорну трубку:
— Прибери соплі!
Зараз же дим перестав шугати з труби пароплава.
— Ану, зійдіть з містка, — мовив капітан, все ще вдивляючись у небо, звідкіля ледь долинало дзвінке завивання моторів.
Почулося виття. Воно швидко наростало, і метрів за сто від пароплава річку спучило, підкинуло догори величезний водяний кущ. Шрагін відчув тупий удар в груди, його відкинуло в куток капітанського містка.
— Казав — зійдіть, — буркотливо повторив капітан, не відводячи очей од неба.
Пароплав називався «Партизан Железняк». У цьому допотопному суденці з хлюпаючими по воді лопатями, з машинами, що утробно гриміли і трясли весь пароплав, була якась спокійна домовитість і надійність.
Розшукуючи, де б примоститися на ніч, Шрагін ходив серед заснулих пасажирів і тих, що не спали, переступав через чемодани, клунки, дивуючись тому, як швидко люди обживаються в будь-яких умовах. Кінець кінцем він знайшов місце на кормі і сів на палубу між клунками й мішками. Поруч розташувалась ціла сім’я: батько, мати, троє діток дошкільнят і сухенька жінка, яку діти звали бабуся. Скупчившись біля чемодана, вони вечеряли. Бабуся порядкувала, як дома: акуратно різала хліб, нарівно ділила м’ясо, шкодувала, що не купила чорного хліба, спиняла дітей і ще встигала співучим голосом розказувати про якусь Клавдію Онисимівну, котрій усе як з гуски вода…
Шрагін відчув, що він голодний: з учорашнього вечора нічого не їв, і не було навіть хвилини подумати про харчі на дорогу.
— Юначе, у вас що, нема чого їсти? — почув він співучий голосок бабусі.
— Нічого, спасибі, — відповів невлад Шрагін: йому ще ніхто нічого не пропонував.
— Нічого — це нічого, а ти ось на візьми м’ясця домашнього.
— Сніжко Павло Ілліч, — якось по-старомодному відрекомендувався Шрагіну глава сім’ї. Весь його вигляд також був старомодний. Такими показують у кіно дореволюційних робітників. Добротний синій костюм, але штани заправлені в чоботи. Високий комір синьої в смужечку російської косоворотки, застібнутий на білі гудзики, щільно облягав шию. І нарешті — розкішні вуса. Він повертався з відпустки в те саме місто, куди прямував і Шрагін. Мало того, цей чоловік працював на тому суднобудівному заводі, на який, коли все вийде, як задумано, повинен влаштуватися Шрагін. Справді, це був щасливий початок операції.