Мир хатам, війна палацам

Іван Бриль вже розтулив був рота, щоб гримнути на сина, та враз засікся й не гримнув.

Революція — то було для Івана слово священне. Хіба то не він ще з тисяча вісімсот дев'яносто сьомого року — від першої київської маївки в Голосіївському лісі — щороку виходив демонструвати свою пролетарську свідомість?

Батьківський гнів почав остигати. Не тільки тому, що революцію Іван Бриль поважав, а ще й тому, що попереду почув від сина полегшувальні слова: попові під єпітрахиль голів не клали, отже — не вінчані ще, і справу, таким чином, ще можна якось поладнати.

І Йван пробубонів майже замирливо:

— То якого ж бісового батька патякаєш, дура? Поженились! Муж і жона! Хіба це таке просте діло?

— Діло просте, — твердо відказав Данило. — Як поміж хлопцем і дівчиною буває. Чоловіком і жінкою в собачих ярах стали…

Мами зойкнули і заголосили.

Та Данило докинув ще — для ясності, щоб сумнівів вже ні в кого не було:

— І постановили між собою: на все життя! А виженете з хати, самі житимемо, самі й проживемо…

Максим Колиберда вискнув і таки зірвався з місця. Іван Бриль змахнув руками і посунув за ним і собі. Бомба вибухнула. За парканом на вулиці почулися стривожені голоси: цікаві, що позирали крізь шпари, вжахнулись і почали гукати на ґвалт. Меланя й Марта з вереском кинулись до чоловіків, — спинити, не допускати до дітовбивства. Чорні провалля віконечок у халупі Брилів теж ожили: світлі плями випорснули з чорної глибини, стали людськими обличчями, а тоді й невеличкими людьми і сипонули в палісадник простісінько через вікна — четверо малих Брилів та шестеро найменших Колиберденків, від тринадцяти до восьми років включно, різні на стать.

Меткий та швидкий Максим досяг злочинної пари першим. Він замірявся на дочку, і руки його вже звелись вгору, щоб ухопити її за стрижені патли. Та Данило не ловив ґав. Він станув крок уперед, заступив Тосю, а батько її водночас дістав під коліна ногою і шурхнув головою в пухку клумбу з щойно висадженою розсадою левкоїв. Потім Данило підхопив Тосю за стан і скочив на горбок надвірного погреба.

— Стій, батьку! — гукнув він. — Схаменись! Коли що — забуду, що мене спородив: вдарю!

— Уб'ю! — верещав Максим, зводячись з клумби і роздивляючись, де б ухопити якогось кілка чи бодай ковіньку.

Іван спинився перед погребом. З червоного він став білий, очі йому застилав лютий туман. Зараз він це щеня вб'є, не подивиться, що — син!

У хвіртку, закладену на засув, тарабанив хтось з вулиці. Кілька голосів гукали: — Йване, Максиме, рукам волі не давай!

— Злазь! — гукнув Іван. — Я тобі, обормоту, зараз дам!

— Ех, ви!.. — проказав Данило згори вниз, дихаючи коротко й часто. Він хотів додати ще щось, та не знаходив потрібного слова, яке б і дошкульне було, але годилося б мовити рідному батькові. Меншовики ви! — нарешті знайшов він.