Нічого особистого

Четверта. Вона ж шатенка. Візуально найнепримітніша. Пройшла лише через анкетні бали, що вказують на схильність до суїциду. Синці під очима від безкінечних проектів та легкий трем у руках від заспокійливих пігулок, які перестали діяти. Типовий suicid strategic consultant.[5] Перфекціоністка. Ідеальний співробітник. Стефа Мороз. Працює на Factor&Co. їх там усіх звуть факерами. За суттю та глибиною роботи. У них там жорсткий відбір, проходять лише фізично витривалі та морально стійкі. Це ж треба було так людину дістати? Суїцидальних професор не любить. Але час від часу набирає у групу корекції, аби не втрачати форми.

— Доброго дня, — нарешті привітався професор.

Першу маленьку гру-розгадування закінчено.

Далі чекати немає сенсу.

— І вам доброго дня, товаришу, — недобренько так зауважила Анна.

Професор продовжив, пропускаючи повз вуха її випад:

— Як це не банально звучить, але ми зібрались тут, аби змінити вашу психологічну поведінку настільки, щоб усім вам та вашому оточенню стало комфортніше жити. Тож почнемо із звичайного привітання та розповіді про себе.

— Як в першому класі, блін. — Єва насупилась усім своїм ефектним TV-шним обличчям.

— Я не доказав… — перебив професор і почав загинати пальці лівої руки. — По-перше, я хочу аби ви чітко ідентифікували, яка саме подія у вашому житті спричинила вашу участь у курсі. По-друге, я хочу, щоб ви назвали найбільшу на сьогодні вашу проблему. І по-третє, я хочу, аби ви визначили, із чим ви хочете вийти за тиждень.

— А я думала, що це ви нам скажете, як нас лікувати. — Анна почала виводити у рядочках щоденника фатальну цифру $4500, свіжу міру своєї дурості.

Професор знову її проігнорував:

— Тож почнемо із вас, Стефо.

У суїцидальних очах стратегічного консультанта спочатку блимнув протест, а потім вуста склались у звичну, випрацьовану роками та транквілізаторами посмішку працівника service-індустрії. Стефа підірвалась піднятись. Професор жестом повернув її у крісло.

— Я Стефа Мороз, мені двадцять вісім і я трудоголик.

Звучало це як «я алкоголик» і так по-серіальному знайомо, що решта, не замислившись, озвалися:

— Привіт, Стефо.

— А проблема у мене одна: я хочу знати, чи всі працівники сервісної індустрії почуваються співробітниками борделю?

— Йомко, але не ново. Я би навіть сказав банально. — клацнув пальцями професор. — А що вас привело на курс? Що сталося?

— А… ну… як би так визначити. Я навіть не знаю… Ну взагалі, так щоб по суті, всі чоловіки козли.

— Круто. — Професор потер лінзи окулярів. — І як ви думаєте із цим боротися?

— Ви знаєте, за те, як я із цим думала боротися, дають від двох до п'яти за карним кодексом. Тому я сподівалася, що після вашого курсу мене просто попустить.

— Ага, що ви пробували із транквілізаторів? — Професор підняв ручку, готуючись занотувати.

— У принципі, все. Поки працює лише коньячок.

— Ясно, значить так — на сім днів коньячок відмінити. Дякую за розповідь, Стесю. Анно, послухаємо вас.