Льодовиковий період
- Автор: Паніц Ебергард
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1987, №7
- Переводчик: Віктор Ревуха
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Льодовиковий період». Краткое содержание книги:
До кращих творів письменника належать романи та повісті «Крістобаль і острів» (1963), «Сьоме літо» (1966), «Під деревами дощ іде двічі» (1969), «Сім пригод Доньї Жуаніти» (1972, див. «Всесвіт», 1974, № 10–11), «Софія-грішниця» (1974), «Поразка Вікторії» (1975), «Трамвай мого батька» (1979), «Фосфорна квітка» (1985) та ін.
Паніц завжди звертається до злободенних тем. У романі-застереженні «Льодовиковий період» (1983) йдеться про найгострішу проблему сучасності — врятування людства від термоядерної катастрофи. Перед нами ситуація надзвичайна, на грані реальності й фантастики, історія, яка ніколи не повинна відбутися… Автор підкреслює, що взявся за цю тему не для того, щоб викликати у читача страх і відчай. Навпаки, він хоче застерегти, мобілізувати людську свідомість і волю, нагадати про необхідність зміцнювати мир і завоювання соціалізму.
Я налив собі коньяку й трохи випив, тоді дав Еві; вона лише покуштувала, сіпнулася й не дала мені далі пити. Сказала, що ми повинні мати свіжі голови, позсовувати крісла, кілька годин поспати, а вранці подумати, що робити далі.
— Так, — відповів я, — іншого вибору в нас немає.
Довкола валялися вовняні ковдри, достатньо було й крісел. Біля каміна лежали дрова, я взяв кілька полін і підкинув у вогонь. Витягнувши руки, босоніж, сидів я перед розпеченим каміном і не сахнувся навіть тоді, коли з нього бухнуло полум’я й підсмалило мені волосся. Головне, що ми втекли від лютої негоди, все решта не варте було уваги.
2
Нарешті, повільно переставляючи ноги й щось собі буркочучи, сходами зійшов Аншюц, умитий, щойно поголений.
— Я ж вам казав, — звернувся він до нас, дзеленькаючи ключем від кімнати. Підморгнувши, він дав його Еві й посміхнувся, мовляв, і мені, братові, теж можна чимось зарадити, лише треба трошки потерпіти. — Готельна прислуга збилася з ніг, до таких речей вона була не підготовлена. Але зрештою все залагоджено, не хвилюйтесь.
Я й не огледівсь, як зостався сам біля каміна й знову підкинув дров у пригаслий вогонь. Тим часом догоріла більшість свічок, із темного кутка вийшла кицька, спорожніла вже й пляшка. Кицька, чорна як смола, з білою головою, позіхнула, потерлася біля моїх босих ніг і пирхнула, коли з каміна посипались іскри. Я руками затулив од них тваринку, таку світло боязливу й водночас таку ласкаву. Лютий мороз — це було не найгірше в нашому становищі. Певною мірою сніг нас порятував. Коли почнеться відлига, зразу ж почнеться й оте страхіття, не виключено, що кожен наш крок буде кроком до загибелі. Ми мали зовсім обмаль часу, щоб усе зважити і, хай там що, глянути правді в очі.
Насамперед я пішов слідом за кішкою; вона повела носом біля двох-трьох дверей, перед якими стояло взуття. Виходить, що й крім нас у цьому готелі є пожильці, на яких можна розраховувати. Легковажний Аншюц, очевидно, щоб нас підбадьорити й вселити бажання вижити, намагався применшити наслідки страшної катастрофи. До моєї думки майже ніхто не прислухався. Йдучи за кішкою, я раптом побачив на першому поверсі Евині чобітки, які стояли поруч з його черевиками. Здавалося, тут так заведено — покладатись у всьому на готельну прислугу. Скрізь у цьому коридорі стояло взуття перед дверима — добрий десяток чоловічого й жіночого взуття, були там і дитячі черевички, і пара чобітків, на яких ще не розтанув сніг, як і на чобітках моєї сестри.
Я був босий, змерз, тож сів на останню сходинку під тимчасовим дахом і закутавсь у вовняну ковдру. Я не міг одвести погляду від дитячих чобітків, добре поношених, попросту драних, які недавно повернулися з дороги. Для ще однієї втечі вони вже не годились. Однак для такої втечі забракло б і сили, й невичерпної дитячої віри в те, що поза цими напіврозваленими стінами можна знайти інше затишне місце.
З такою думкою я й заснув і бачив себе у сні школярем, який ходить зеленою лукою. Я спостерігав за парочкою метеликів, що не розлучалася навіть у польоті. Ніжні крильця, збуджено потріпуючи в повітрі, мерехтіли всіма барвами веселки, довкола мене чулося дзижчання, починалась негода, метеликів зліталося щораз більше, вони шукали одне одного, знаходили й тоді у парі летіли супроти вітру. Мені стало страшно, і я прокинувся.
Ковдра сповзла з ніг. Клацнувши, зачинилися двері; мені здалося, ніби я побачив хлопчика років десяти, русявого й незграбного. На мій подив, маленькі чобітки зникли з-під дверей, навпроти яких я сидів, зникли й ті дві пари, очевидно, взуття батьків, позникали всі черевики з коридора перед іншими дверима, добрий десяток пар.
Украй здивований, я кілька разів пройшов коридором туди й назад. Не стало навіть моїх власних черевиків, які я поставив був сушитися біля каміна.
Я підкинув у вогонь дров, яких лишалося мало. Годинника мого теж не стало — відколи я сидів біля каміна, минуло, очевидно, вже кілька годин. Утома кудись поділася, загадкове зникнення взуття схвилювало мене. Кішка знову терлася біля моїх босих ніг, однак, коли я сів, вона пішла від мене. Недалеко від каміна стояла розмальована ваза — вкрите пилюкою чудовисько серед висохлих ялинових гілок, обвішаних срібним дощиком. Кішка злякалася цієї потвори, тоді я підійшов, заглянув у середину й побачив під сухим гіллям усі черевики з верхнього і нижнього поверхів, свої — теж. Якогось особливого значення я цьому не надав і ледь був не розреготався. Якби захотів, то безпомильно міг би порозставляти майже все на свої місця. Однак сміх застряв у мене в горлі; хоч би що я зробив, усе скидалося б на божевілля. Навіть узутим ніхто не міг би піти з цього будинку, тому я й не зачіпав того взуття, а кішку прогнав од вази.