Льодовиковий період
- Автор: Паніц Ебергард
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1987, №7
- Переводчик: Віктор Ревуха
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Льодовиковий період». Краткое содержание книги:
До кращих творів письменника належать романи та повісті «Крістобаль і острів» (1963), «Сьоме літо» (1966), «Під деревами дощ іде двічі» (1969), «Сім пригод Доньї Жуаніти» (1972, див. «Всесвіт», 1974, № 10–11), «Софія-грішниця» (1974), «Поразка Вікторії» (1975), «Трамвай мого батька» (1979), «Фосфорна квітка» (1985) та ін.
Паніц завжди звертається до злободенних тем. У романі-застереженні «Льодовиковий період» (1983) йдеться про найгострішу проблему сучасності — врятування людства від термоядерної катастрофи. Перед нами ситуація надзвичайна, на грані реальності й фантастики, історія, яка ніколи не повинна відбутися… Автор підкреслює, що взявся за цю тему не для того, щоб викликати у читача страх і відчай. Навпаки, він хоче застерегти, мобілізувати людську свідомість і волю, нагадати про необхідність зміцнювати мир і завоювання соціалізму.
— Ви приїхали автомобілем? — запитав він мене. Коли я заперечив, лікар шепнув: — Ви ж не відмовитеся допомагати мені?
Я відповів не вагаючись:
— Звичайно, але як?
Кішка лизала лікареві лоб, вуха, очі, й він прошепотів, ніби до неї:
— Так-так, усе буде добре, якось перезимуємо. Іншого виходу в нас нема.
Несподівано він сказав Аншюцу просто в очі:
— Ви тут чужий.
Аншюц відповів:
— Не зовсім. — І знову згадав про свої знайомства в цій місцевості. Кожне слово лікаря було для нього лиш приводом для того, щоб зухвало підкреслювати власну зверхність. — Сніг є сніг, він падає скрізь, — зауважив Аншюц, згадавши ще про «аварійну подорож». — Зараз люди, мабуть, скрізь не знають, що діяти, ніби блукають у темряві… Але моє гасло: «Не панікуй!» Інакше справді від небезпеки не порятуєшся.
Доктор Тюдор міцно тримав кішку, тварина пручалася й до крові дряпала йому руки.
— Так-так, — сказав він, — дряпайся, дряпайся. — На Аншюца лікар більше не зважав, а розмовляв лише зі мною й Евою. — Директор готелю мешкав у цьому ж будинку, й, кажуть, він людина старого гарту, добряк. Це його, очевидно, заслуга, що він не розгубився в скрутній ситуації, бо ж, погляньте, тут усе наче під час реконструкції.
— Реконструкції? — перепитав я.
Ксенія показала нагору. Коридор над другим поверхом був наглухо забитий дошками. Мене здивувало, коли я дізнався, що на даху планували розбити садок. Над другим поверхом було лише горище, мансардні кімнати, вбоге приміщення для челяді.
Незабаром, мовляв, у тому заскленому садку можна було б побенкетувати й узимку. До того ж, там планували зробити веранду й хол.
— Пристойний готель не так легко збудувати, якісь недоробки будуть завжди, — сказала Ксенія й запалила вже п’яту чи шосту сигарету. — Синиця в жмені краще, ніж журавель у небі.
Доктор теж запалив і згідливо посміхнувся.
— Прибувши сюди, я думав, тут усе забито дошками, замкнено й немає живої душі, — сказав він 1 погладив кішку. — Але згодом відчинилися двері, й назустріч мені стрибнуло щось чорно-біле, оця тваринка, вимащена сажею й вапном. І тоді я зрозумів, що це ще не кінець світу, що тут ще є життя!
7
Навколо руїн не було. В цій крижаній пустелі, як твердив доктор Тюдор, ніхто ніколи не жив. Ніде не видно було будівельного сміття, де-не-де лежали тільки купи гравію й вапна. Я гадав, що стільці та столи, складені під стінами, це меблі, що лишилися від зруйнованих поверхів; втім, можливо, це було нове устаткування для садка на даху, там лежали також парасолі й штори, безперечно, придатні тільки для сонячних, мирних часів.
Я не повірив очам своїм, коли до нас підійшов офіціант у чорному костюмі й бездоганно білій сорочці. Ввічливо посміхнувшись, він привітався й запитав, що б ми хотіли одержати на сніданок. Лише наш вигляд (адже ми сиділи в самих шкарпетках, а то й босоніж), здавалося, трохи його збентежив. Офіціант прибрав зі столів, накрив їх чистими скатерками і, розносячи їжу, й далі здивовано нас розглядав. Коли ми, нарешті, безцеремонно повсідалися їсти, він, заклопотано покрутивши головою, відвернувся.
Тим часом до нас підсіло кілька нових людей: подружжя з десятирічним русявим хлопчиком, якого я, здається, вже знав, та ще літній пан і кряжиста жінка в темних окулярах; замість кави, яку вже поставили на стіл, вона попросила чаю.
— Скільки разів я повинна вам це казати, пане Рудольф? — гукнула вона вслід офіціантові. Доктора, який і досі тримав на руках кішку, вона теж висварила: — Я проти того, щоб за столом була кішка, та ще в такі часи!
Про зникле взуття розмови велися лиш мимохідь. Деякі мешканці, які вже давно оселились у цьому готелі, скаржилися на недбалість прислуги, однак люб’язного й старанного Рудольфа вони любили, хоча він іноді був непунктуальним. Зрештою, мовляв, усім тут не солодко, однак обставини склалися так, що треба миритися й навіть власноруч прибирати в своїх кімнатах.
— Наче від цього щось залежить, — мовила Ксенія. — Про свій гонор нам потроху треба забувати.
Літній пан, якого звали Максимом, не погоджувався з нею, він розповів про війну, полон та страшні злидні:
— Серед нас було кілька піжонів, як ми їх тоді називали, вони голилися, прали своє дрантя й доти мозолили нам очі, поки ми почали робити те саме, що й вони. Отак потроху вибралися зі скрути. А кому ж не хочеться вибратися зі скрути? Хто розкисне, коли йде боротьба не на життя, а на смерть, той, гадаю, пропаде.