К7

— Бо проводили час на ледарстві та плітках! — відповів на мій запит дядько Павло.

Проте не вірю йому; знаю, що дядько несамовитий цинік. При цьому тримаються його штубацькі витівки.

Гаська має Семена, але відпирається цього. Кинула в мене пачкою сушеної картоплі, коли я спитав її, чи на постійно. Семен і я живемо на кошт дядька Павла. Семен учиться чогось і працює важко (навіть по ночах), а я «відомий» непотріб. Так говорять про мене тітки. А дядько сказав одного разу:

— Може б ти записував те, що діється в світі?

Це був натяк на дивний факт, що я написав декілька новел, і їх помістив торонтський «Гомін України»; це газета, яка виходила яких сорок років як тижневик, а тепер стала нарешті щоденником.

«Непогана пропозиція», — подумав я, проте відповів згорда:

— У світі не діється нічого!

Це мало означати, що я стою вище подій, які, власне, не є подіями, а так собі, буденними історіями людей та держав.

Ми заїхали під садибу Гасьчиних батьків. Я пішов до гаражу почистити черевик, при цьому глипнув на дівчину. Дуже добре виглядає у вузеньких штанах і маленьких черевичках. Вона підхопила мій погляд.

— Не цікавлюся дівчатами, що мають хлопців! — кинув я і пішов у гараж.

У вітальні Семен саме вітався з мамою Гаськи, пані Іриною. Я завжди дивувався, що в Гаськи така молода мама. Медицина, певно!

Дівчина кинулася у фотель і сягнула до порцелянової чашки з дактилями.

— Не їж перед обідом! — звернула їй увагу мама.

— До обіду ще далеко! — відповіла Гаська.

Цей діалог я чув уже тисячу разів. Тільки раз трапилось таке, що вона не сягнула по дактилі.

— Ти, може, хвора? — спитав я з лукавою турботою.

На це Гаська скинула черевик і жбурнула в мене.

— А бабуня? — спитала Гаська.

— Уже йде. А ви, хлопці, залишіться на обід! — докинула пані Ірина.

— Залишуся! — відповів Семен. — Ми вже так умовилися з Гаською.

— Багато ви умовляєтеся, про що я нічого не знаю.

Гаська гризла дактилі і переглядала нове число літературного журналу, що саме принесли з пошти.

— А ось, мамо, в журналі друкують твої поезії, а ти теж нічого мені про це не згадуєш!

— Бо вас поезії не цікавлять. З поезією до вас, як до стіни!

— Це правда, пані Ірино, — обізвався Семен, — я таки нічого не розумію в поезії. Ось ви пишете, наприклад, про шепоти, що скачуть, як сталеві вістря. Може таке бути? Хто це зрозуміє?

Пані Ірина звернулася до Семена:

— Я вже вам пояснювала. Щоб розуміти, відчувати поезію, треба її вивчати. Коли ви нарисуєте мені математичну формулу на негативний електрон, це для мене те саме, що для вас поезія.

— Мамо, не нарисуєте, а напишете!

— Мені все одно, для мене це незрозумілий рисунок!

У кімнату ввійшов батько Гаськи й привітався з нами.