Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Современная русская и зарубежная проза » Помилуй і прости. Роман-покаяння
Помилуй і прости. Роман-покаяння - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Помилуй і прости. Роман-покаяння

Электронная книга - «Помилуй і прости. Роман-покаяння». Краткое содержание книги:

Кров’ю впивався Василь Пастеляк і гнався за маєтностями, не думаючи про розплату за гріхи. А вона таки нагрянула — погибеллю на війні і братовбивством синів, неминучістю безслівно просити в онуків прощення, жорстокою необхідністю травмованих дитячих душ переживати родинні трагедії.
І на останньому своєму рубежі він зі страхом і каяттям дивиться в очі скоєним гріхам…
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 31
Перейти на страницу:

— Будь добрий, віднеси Царю їсти, — просить, мружачи очі. — Як-не-як Різдво, а він, сарака, певне, голодний. Що з чоловіком сталося, сама не відаю. Гасне на очах, як тота свічка.

— А колядувати коли будемо? — нетерпеливлюся.

— Повернешся, то й підеш. Лиш прошу тебе, дитино, не йди до Пастеляків, — зітхає тяжко. — Не йди до свого діда… Всі біди з їх обійстя прийшли до нас.

— І я піду з Митром, — тоненьким голосом пролебедів із постелі брат Павло.

— Тільки тебе мені ще в торбі не вистачало, — огризаюся.

— Візьми його, золотенький, — гладять мої кучері баба. — Хай подихає, небожатко, свіжим повітрям. Диви, на смерть став схожий. Слава Богу, що мова і розум до нього вернулись.

— То хай вже, — згідливо киваю головою. — Лиш одягніть його тепліше, — додаю турботливо.

Невдовзі виходимо з хати. У молодих снігах село бачиться врочисто-святковим. Над розкиданими по схилах хатами, немов різдвяні молитви, спливають у ранкові небеса один за одним легенькими стовпами дими. Від кожного обійстя прометені на вулицю стежини — вітаються одна з одною. Над горою Віщункою почав засвічуватися туман, і невдовзі з нього виринув невиразний лик різдвяного сонця. І хоч він зовсім кволий, блідий, на обличчях снігів засяяли лагідні усмішки, і світ повеселів, набрав молодецького, бадьорого вигляду.

І певне, не було б у цю мить на всій землі села, щасливішого за Черешневе, коли б не згарище над долиною навпроти бабиної хати.

Найбагатші дощі не можуть його змити, найлютіші зими безсилі сховати під снігами від людського ока це чорне попелище.

Між згарищем і бабиною хатою колись плелася межа — ділила Пастеляків і Петахів. В обох родинах з покоління в покоління дітям втовкмачували, як молитву, одну й ту ж історію. Буцімто багато років тому за прекрасної ярньої днини, коли земля співає хвалу життю і радується не нарадується кожній травинці, кожній мурашці, прадіди Пастеляків і Петахів зламали на межі наболілі зуби. У напливі осліплого гніву один одному розкраяли сокирами черепи. А вночі, коли обидва прадіди лежали на смертних одрах, сини старого Пастеляка підпалили Петахів. І в ту хвилю, коли червоні когути заспівали в обійсті Петахів, знялася страшна буря. Розсерджений вітер притьмом переніс полум’я із палаючого обійстя до Пастеляків. Родини навіть не встигли винести з хат труни з покійниками. У кривавих відблисках заграв стояли двома гуртами одна навпроти другої і, безсилі щось вдіяти, в люті стискали п’ястуки. Скреготячи зубами, мовчки дивилися, як вогонь пожирає їхніх батьків.

За якусь годину від обох ґаздівств зосталися згарища. А на ранок Пастеляки і Петахи, грозячи наперехрест сусідам страшною помстою, витягли із попелищ кістяки покійників. Обгорілі дотла, мерці шкірили зуби і, здавалося, реготали над усім світом і безглуздою затією власних дітей.

Вогонь тої буревійної ночі не вщух! Уже півстоліття він палить душі й серця обох родів.

Одразу після пожежі Пастеляки сяк-так змоглися на шіф-карти, кинули торби на плечі й далися до Америки. Тут доля всміхнулася родині — через три весни вернулися з товстими капшуками, скупили найситіші поля у долині Віщунки й оселилися у нижньому кінці села. На згарищі не осів ніхто. Насміхаючись над Петахами, які з тяжкими потугами зуміли якось відбудуватися на зруйнованому гніздовищі, Пастеляки вже десятки років нікому не продають землю з попелищем і самі її не турбують. Царина з кожним роком дичавіє, а згарище весь час чорно шкіриться у вікна Петахів — до хати нашої баби. І полум’я тої півстолітньої ночі розгоряється в серцях ще сильніше, а поготів після того, як старший син Пастеляка Андрій, мій батько, оженився на дочці Петахів Магдалині — моїй матері. Зробили це вони наперекір волі обох родин. Петахи не визнавали шлюбу, доки не народився я. А далі що поробиш — дочка ж, не піде дівка білим світом з дитиною в подолі. Пастеляки, особливо дід Василь, затялися до самого кінця — вони не вміли, не вміють і не хочуть прощати.

…Із нижнього кінця села назустріч нам несеться гурт дітлахів, а над ними весело кружляє колядка.

— Чи багато наколядували? — питаю голосно їх здалеку.

— А подивись! — кричать навперебій хлопчаки, розкриваючи торби.

А там чого тільки очі не бачать — і горіхи, і яблука, і сушениці, і цукерки.

— А твій дідо Василь он по скільки нам дав, — хваляться колядники, добуваючи з кишень новенькі червінці. — Сидить у хаті, а перед ним на столі велика купа грошей, і кожному дарує по червінцю. Вам, певне, найбільше дасть, — заздро дивляться на мене і брата.

— Аякже! — кажу я. — Усі інші гроші будуть наші.

Свистячи, улюлюкаючи, колядники біжать далі, а брат починає хникати.

— Хочу колядувати до діда Василя.

— Ти чув, що баба казали? — напоумлюю. — Ходімо швидше до Царя. От він нас обдарує!

Чемно вітаючись із сельчанами, поволі беремося на пагорб і опиняємося за селом. В очах аж меркне від білизни неторканих снігів. Вони легкі, свіжі, і вродило їх за ніч так, що й небокраю не видно.

— Христос родився! Віншую вам, сніги, аби ваші душі завжди були такими чистими і добрими, як нині! — в напливі незбагненно світлих почуттів звертаюсь до навколишнього простору. — Хай ваше тепле дихання всю зиму гріє землю, не дає змерзнути пшениці і всякій пашниці!..

І тут, вичерпавши всі бабині приповідки, яким нас навчала кожного вечора напередодні Різдва, затнувся…

— І най під вашою хатою цілий рік співають красні рожі, — тихо мовить Павло.

— Ну й дурниці ти верзеш, — хитаю головою. — У снігів же немає своїх хат. То треба, як баба говорили, людям віншувати, щоб у них рожі цвіли…

Брат винувато піднімає очі, і мені стає не по собі. Останнім часом не можу витримувати його погляд. Павло дуже схожий на бабу. Маленький, худий, ніс загострений, ледве душа в тілі животіє, але очі вражають. Величезні, глибокі, неймовірної голубизни, вони, здається, займають усе його обличчя. У ніч, коли застрелили маму, брат спав із нею. Пробуджений пострілами, він страшно закричав. Мама ще знайшла сили, щоб запалити лампу, дотягнутись до нього і пригорнути. А коли прибігли сусіди, брат, весь у крові, сидів біля матері, божевільними очиськами дивився на людей і не міг ворухнутися. Дар мови до нього повернувся через три місяці. Тільки очі в нього з тих пір якісь дивні. Коли гляне зболено на тебе, одразу втрачаєш самовладання і в горлі з’являється щемний клубок. Очі брата, здається, не просто споглядають, а поволі увіходять, вглиблюються в душу, збурюючи смуток і біль.

— Аби-сь знав, що у снігів немає хати. Вони живуть у хмарах, а потім падають на землю і топляться, стають водою, — навчаю скоромовкою малого, намагаючись відвернутися від його очей.

Але брат ще деякий час продовжує тримати на мені погляд, а потім раптом підбігає. Схоплює мої руки і притуляє до своєї щоки.

— Я так тебе люблю, дуже тебе люблю… — шепоче ласкаво.

— Ну, перестань, перестань, — вивільняю правицю і легенько попліскую його по спині.

А сам піднімаю голову і дивлюсь у білу далечінь. Ковтаю сльози і ледь стримую себе, щоб не заплакати вголос.

— Пішли скоріш, — беру його за руку. — Цар уже, певне, очі видивив за нами. Поколядуємо йому, а він нам дарунків у торбу насипле, — всміхаюся мрійливо, й наддаємо ходи.

2

Штефан Цар забрів до нас за кілька років перед війною. Страшна засуха обпалила того літа гори. Під осінь люди, чудом уцілілі, жахаючись голодної зими, почали спускатися з гір. Відчаєні, обірвані, опухлі з голоду, з одвислими щелепами, ледве тримаючись на ногах, брели юрбами через наше село подалі в долину за порятунком або смертю. Йшли мовчки, без сподівання на ласку долі, і здавалося, що засуха випалила їхні душі і серця. Йшли мумії, у яких від живих людей зостався лиш голодний блиск очей. Спливала одна хвиля, а голодна повінь уже несла іншу. Несла безупинно, як торішнє листя, як обламані стовбури колись могутніх дерев. І виділося, цей страшний паводок ніколи не зупиниться, він знесе, змете все живе на своїм шляху, грозячи другим всесвітнім потопом. І дивно: жоден верховинець не вдався до жебрів чи злодійства. Проходячи селом, люди навіть не зупинялися, щоб виканючити шмат хліба чи горня молока. Це були беззахисні діти гір, які успадкували гордість, самоповагу, гідність і чесність. І хоч життя зігнало їх з Верховини, воно не могло змусити спуститися з вершини честі і впасти безпомічно на коліна перед вівтарем жорстокої долі. І навіть коли ґаздині виносили нещасним який-небудь наїдок, верховинці довго ніяковіли і зрештою наважувалися прийняти милостиню. Кормили дітей, а крихти залишали собі.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 31
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)