Помилуй і прости. Роман-покаяння

— Чи багато наколядували? — питаю голосно їх здалеку.

— А подивись! — кричать навперебій хлопчаки, розкриваючи торби.

А там чого тільки очі не бачать — і горіхи, і яблука, і сушениці, і цукерки.

— А твій дідо Василь он по скільки нам дав, — хваляться колядники, добуваючи з кишень новенькі червінці. — Сидить у хаті, а перед ним на столі велика купа грошей, і кожному дарує по червінцю. Вам, певне, найбільше дасть, — заздро дивляться на мене і брата.

— Аякже! — кажу я. — Усі інші гроші будуть наші.

Свистячи, улюлюкаючи, колядники біжать далі, а брат починає хникати.

— Хочу колядувати до діда Василя.

— Ти чув, що баба казали? — напоумлюю. — Ходімо швидше до Царя. От він нас обдарує!

Чемно вітаючись із сельчанами, поволі беремося на пагорб і опиняємося за селом. В очах аж меркне від білизни неторканих снігів. Вони легкі, свіжі, і вродило їх за ніч так, що й небокраю не видно.

— Христос родився! Віншую вам, сніги, аби ваші душі завжди були такими чистими і добрими, як нині! — в напливі незбагненно світлих почуттів звертаюсь до навколишнього простору. — Хай ваше тепле дихання всю зиму гріє землю, не дає змерзнути пшениці і всякій пашниці!..

І тут, вичерпавши всі бабині приповідки, яким нас навчала кожного вечора напередодні Різдва, затнувся…

— І най під вашою хатою цілий рік співають красні рожі, — тихо мовить Павло.

— Ну й дурниці ти верзеш, — хитаю головою. — У снігів же немає своїх хат. То треба, як баба говорили, людям віншувати, щоб у них рожі цвіли…

Брат винувато піднімає очі, і мені стає не по собі. Останнім часом не можу витримувати його погляд. Павло дуже схожий на бабу. Маленький, худий, ніс загострений, ледве душа в тілі животіє, але очі вражають. Величезні, глибокі, неймовірної голубизни, вони, здається, займають усе його обличчя. У ніч, коли застрелили маму, брат спав із нею. Пробуджений пострілами, він страшно закричав. Мама ще знайшла сили, щоб запалити лампу, дотягнутись до нього і пригорнути. А коли прибігли сусіди, брат, весь у крові, сидів біля матері, божевільними очиськами дивився на людей і не міг ворухнутися. Дар мови до нього повернувся через три місяці. Тільки очі в нього з тих пір якісь дивні. Коли гляне зболено на тебе, одразу втрачаєш самовладання і в горлі з’являється щемний клубок. Очі брата, здається, не просто споглядають, а поволі увіходять, вглиблюються в душу, збурюючи смуток і біль.

— Аби-сь знав, що у снігів немає хати. Вони живуть у хмарах, а потім падають на землю і топляться, стають водою, — навчаю скоромовкою малого, намагаючись відвернутися від його очей.

Але брат ще деякий час продовжує тримати на мені погляд, а потім раптом підбігає. Схоплює мої руки і притуляє до своєї щоки.

— Я так тебе люблю, дуже тебе люблю… — шепоче ласкаво.

— Ну, перестань, перестань, — вивільняю правицю і легенько попліскую його по спині.

А сам піднімаю голову і дивлюсь у білу далечінь. Ковтаю сльози і ледь стримую себе, щоб не заплакати вголос.

— Пішли скоріш, — беру його за руку. — Цар уже, певне, очі видивив за нами. Поколядуємо йому, а він нам дарунків у торбу насипле, — всміхаюся мрійливо, й наддаємо ходи.