Вирій загублених душ
- Автор: Ковтун Тетяна
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Вирій загублених душ». Краткое содержание книги:
На початку двотисячних років випускниця університету Аня намагається самоствердитися як педагог, а згодом — як підприємець, але зазнає фіаско. Точкою неповернення для неї стає нелегальна робота в одному з італійських готелів. З часом вона долає нелегкі сходинки на шляху до свого нового статусу — громадянки Франції, працівниці поважної дипломатичної установи. Обдарованість, гострий розум і особливий душевний склад допомагають молодій жінці пристосуватися до життя в інших країнах і з гідністю реалізувати себе як особистість.
Аня, не в останню чергу, завдяки своєму походженню (мати в неї циганка), часом вдається до нетрадиційних методів впливу на ситуацію, коли та видається нерозв'язною будь-якій іншій людині. Героїня нагадує міфічну рослину омелу («Квітка омели» — перша назва роману). Рослина має подвійну природу, що дозволяє їй вистояти за будь-яких важких умов. З одного боку, це отруйний паразит, з іншого — джерело для ліків від божевілля і навіть, більше того, різдвяний букет на щастя. Такі фатальні і суперечливі сторони Аниної натури повною мірою відчули на собі ті чоловіки, які добивалися її прихильності.
Італія почалася в Умані. Через знайомих Аня довідалася про манну небесну, яка падає з апеннінського вирію на обраних. Щоправда, сильно налякали повідомлення у пресі — мовляв, жінок запрошують на роботу офіціантками і покоївками, а насправді примушують бути повіями. Ключовою фразою при цьому було: через незнання іноземної мови і надмірну довірливість в українок уже на кордоні відбирають паспорти. Аня зробила все, щоб не потрапити в подібну халепу: у Києві закінчила курси італійської мови, а до Риму приїхала як туристка, із закордонним паспортом. Перед тим розвідала через знайому, яка приїздила з Італії додому, як діяти далі. Виходило, що покладатися потрібно було на фортуну. Аня планувала зійти з туристського автобуса десь поблизу Неаполя, навідатися до найближчого готелю і запитати, чи не потрібна там покоївка. Цей авантюрний сценарій залишав хоч якусь шпаринку для власної творчості, тому й припав молодій жінці до душі.
Почався пошук потрібних грошей, приблизно півтори тисячі доларів на дорогу, візу та початкові витрати. Анина мати — циганка за походженням і працівник торгівлі за професією — вдало розпорядилася запасами, які створила ще за часів економічного безладу і товарного дефіциту. На місцевий ринок тямуща Шура Курилець повитягала подарункові набори посуду і постільної білизни, якісь килимки та іграшки, ювелірні прикраси і відрізи тканин — усе, що лежало пересипане нафталіном на горищі їхнього будинку, чекаючи свого часу. Додала до виручених коштів річну плату від квартирантів — і потрібна сума лягла в модну доччину сумочку незадовго до від’їзду. Через дві доби після виснажливої поїздки автобусом, що виявився не таким вже й комфортабельним, Аня зійшла на санітарній зупинці поблизу Неаполя і не повернулася.
Так вона перетворилася на бездомного собаку, який шукає собі ошийника з цепом. Торре Аннунціата — містечко, куди Аню закинула доля, — було одним із пунктів зупинки туристських караванів, що прямували до Везувію. Найголовніша перепона на шляху вільного заробітчанства — не всі необхідні документ у прибулої. Юридичні прогалини свого становища Аня сподівалася залагодити на місці. Перший же готель більш-менш пристойного вигляду став притулком для української втікачки. Власник цього закладу — синьйор Сильвіо Конті — тимчасово був відсутній. Усім заправляла старша покоївка.
Влітку тут завжди були вакансії. Джина позитивно оцінила таке-сяке знання італійської та педагогічний диплом претендентки — і того ж дня вручила їй пилосос із ганчіркою. Випробування пройшло успішно, хоча такого навантаження Аня не очікувала — увечері піт просто котився з неї. Складалося враження, що у цьому готелі була не одна, а кілька вакансій, які Джина вирішила перекрити одним махом, користуючись послужливістю новенької. Ще була можливість дати зворотний хід — і звернутися до консульства в Неаполі, аби встигнути на свій туристський автобус. Але Аня уявила собі, чого це коштуватиме її родині, — другого резерву на горищі вже не було, — і залишилася працювати покоївкою в цьому готелі. Тут само їй запропонували помешкання — маленьку кімнатку.
Майже всі жінки, потрапивши на чужину, втрачають душевну рівновагу. Дехто починає надміру палити, а часом і заглядати у пляшку. Аня на привезені з дому гроші щодня купувала собі легке пиво. Чекати першої платні залишалося зовсім мало, а їй уже остогиднули і ця робота, і спека, і вимушена покірливість. Принижень та образ українка прощати не вміла і важко мирилася з тим, що їй не дозволяли відлучатися з готелю. Хоч і вільна, але на прив’язі.
Від пива паморочилося в голові і по тілу розповзалася важкувата млявість. Це дозволило трохи розслабитись. Уже минувся біль у руках. Про вишуканий манікюр доведеться забути. Та грець з ним. Вона вже обмізкувала, як розпорядитися зарплатнею. Насамперед двісті євро відішле додому, на решту житиме. Якщо трапиться така нагода, придбає дешевенький мобільник. Ох, Боже мій! Певно, ця самотність і відсутність спілкування колись зроблять її німою й тупою.
Заверещали гальма. Жінка не полінувалась і визирнула у вікно. Чепурний зеленкуватий «Фіат» по-хазяйськи зупинився посеред паркувального майданчика. «Хтось із своїх», — подумала Аня.
Назустріч прибулому притьмом побігла Джина.
— Синьйоре Сильвіо, нарешті!
Маленький похмурий чоловічок у картатій сорочці першим увійшов до вестибюля. У нього був вигляд людини, яка розпоряджається тут усім на свій розсуд. Вочевидь це був власник готелю. Його прибуття з Бразилії чекали з дня на день. Казали, що він їздив туди робити операцію.