Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Перед професором у великій скляній вазі вже стояла ціла гора морозива. Такого не побачиш навіть влітку, а тут — серед снігу й морозу? Ми присіли до столика майже з острахом. Не дуже розсядешся в таку холоднечу. Професорові що? Він не замерзне тут і за цілий день. Боброва шапка, чорне, з небаченої лиснючої, ніби масної тканини пальто, підбите червоними лисицями, білі повстяні бурки, мистецьки обсоюзені червоним сап’яном, такі бурки я бачив тільки на генералах, — одяг тільки для морозива взимку. А ми з Оксаною? В неї чорний плисовий жакет на ваті, тоненька спідниця, хромові чобітки, подаровані мною звичайно ж не для тепла, а тільки для того, щоб ще більше виказати, які в Оксани гарні ноги. В мене теж хромові чоботи для офіцерського форсу, галіфе й кітель сукняні, саме на зиму, і шинеля теж перевірена війною— і зігрівала й захищала, — але то була війна, а в мирний час і шинеля ніби перестала гріти і кудись пропало твоє молодецтво, коли міг спати в снігу, примерзати за ніч до землі так, хоч обцюкуй вранці залізними ломами, коли не висихав тижнями цілими і вже ніби проростав з свого мокрого, як хлющ, одягу, мов якийсь великий холодний гриб.
— Ми, мабуть, не відмовимося від морозива, — обережно сказав я, — але не в таких кількостях, як ото у вас, Олексію Григоровичу.
Професор помахав рукою в напрямку блакитного дерев’яного будиночка, звідки, мабуть, простежували кожен його жест, тоді поцокав ложечкою по своїй вазі, наставив кущуваті брови на Оксану й на мене.
— Такі кількості, як оце в мене, — недоля холостяків, — пояснив він. — Бо холостяки безпорадні, як діти. Вони їдять не те, що хочуть, а що їм дають. А що сьогодні дають мені за мої професорські гроші? Ви пробували зайти до гастроному? Там порожні полиці. Слово „гастроном“ походить від латинського „гастріс“ — шлунок. Так от. Сьогодні наші гастрономи нагадують шлунки людей, вмерлих від голоду. Сьогодні й учора і позавчора. Ви скажете: професор міг би піти до ресторану й там пообідати. Я ткнувся до нашої „Асторії“, але її на день восьмого березня закупили спекулянти, які з своїми дамами пропивають щось дуже велике. Тоді що зостається старому холостякові? Тільки оце морозиво, яке незбагненним чином уціліло між стихіями голоду, карткової системи і планового господарства. Коли хочете знати, то я не просто пожираю морозиво в оцьому павільйоні. „Пінгвін“ для мене — мовби останнє втечище для незалежного мислення, своєрідний сховок для професорського мозку, який ще сьогодні комусь ніби й потрібний, а завтра вже нікому не знадобиться.
— Олексію Григоровичу! — вигукнувя. — Ну, навіщо таке казати? Хіба ж не для того ми лили свою кров, щоб сьогодні восторжествував розум?
— Розум? — погрозливо пограв волохатими бровами Черкас. — А що таке розум сьогодні і де проходить грань між розумом і безумством — Сарданапал і Валтасар! Я почав про морозиво і я докінчу. До війни я жив у степах. Інститут, агростанція, українські степи довкруг — яке там морозиво? Та ось війна, „на фронт, на фронт, а на пероні люди“, як писав Сосюра, молодших забирають і кидають у жерло, ми, старші, напівкаліки, напівінваліди стаємо предметами евакуації, нас запаковують у телячі вагони і пробують вивезти туди, де ще можна буде видобути з нас якусь користь. Везуть повільно, бо ми не заводське обладнання і навіть не ув’язнені, яких поспіхом передислоковують з Європейської до Азіатської частини СРСР, і ось вже глибокої осені сорок першого наш ешелон переповзає міст через Волгу біля Саратова, ми опиняємося на якійсь станції, що не має назви, не може похвалитися навіть тим розгардіяшем, який ми могли спостерігати на всіх отих осколах, борисоглібськах і касторних, тут панує звичайна людська розгубленість, але зате на пероні стоять акуратні кіоски, а в них — повно фантастичного морозива різних сортів, різних кольорів, на будь-який смак! І нам пояснюють: це залишки від німців Поволжя, які жили тут, але два місяці тому всіх цих зрадників і фашистських прихвостнів виселено звідси, щоб не було й сліду, і правильно зроблено, треба було б ще до війни, але товариш Сталін знає, коли і що треба робити, так от, німців немає, лишилося від них тільки морозиво на станціях — незбагненна інерція добрих діл працьовитого народу. Ну, що ж. Я їв те морозиво і думав про історичну справедливість.
— До речі,—обережно перебив я професора, — саме тоді я лежав у Саратові в госпіталі. Вольська, дванадцять, а тоді на Совєтській. З серпня до кінця листопада.