Тисячолітній Миколай

Перед професором у великій скляній вазі вже стояла ціла гора морозива. Такого не побачиш навіть влітку, а тут — серед снігу й морозу? Ми присіли до столика майже з острахом. Не дуже розсядешся в таку холоднечу. Професорові що? Він не замерзне тут і за цілий день. Боброва шапка, чорне, з небаченої лиснючої, ніби масної тканини пальто, підбите червоними лисицями, білі повстяні бурки, мистецьки обсоюзені червоним сап’яном, такі бурки я бачив тільки на генералах, — одяг тільки для морозива взимку. А ми з Оксаною? В неї чорний плисовий жакет на ваті, тоненька спідниця, хромові чобітки, подаровані мною звичайно ж не для тепла, а тільки для того, щоб ще більше виказати, які в Оксани гарні ноги. В мене теж хромові чоботи для офіцерського форсу, галіфе й кітель сукняні, саме на зиму, і шинеля теж перевірена війною— і зігрівала й захищала, — але то була війна, а в мирний час і шинеля ніби перестала гріти і кудись пропало твоє молодецтво, коли міг спати в снігу, примерзати за ніч до землі так, хоч обцюкуй вранці залізними ломами, коли не висихав тижнями цілими і вже ніби проростав з свого мокрого, як хлющ, одягу, мов якийсь великий холодний гриб.

— Ми, мабуть, не відмовимося від морозива, — обережно сказав я, — але не в таких кількостях, як ото у вас, Олексію Григоровичу.

Професор помахав рукою в напрямку блакитного дерев’яного будиночка, звідки, мабуть, простежували кожен його жест, тоді поцокав ложечкою по своїй вазі, наставив кущуваті брови на Оксану й на мене.

— Такі кількості, як оце в мене, — недоля холостяків, — пояснив він. — Бо холостяки безпорадні, як діти. Вони їдять не те, що хочуть, а що їм дають. А що сьогодні дають мені за мої професорські гроші? Ви пробували зайти до гастроному? Там порожні полиці. Слово „гастроном“ походить від латинського „гастріс“ — шлунок. Так от. Сьогодні наші гастрономи нагадують шлунки людей, вмерлих від голоду. Сьогодні й учора і позавчора. Ви скажете: професор міг би піти до ресторану й там пообідати. Я ткнувся до нашої „Асторії“, але її на день восьмого березня закупили спекулянти, які з своїми дамами пропивають щось дуже велике. Тоді що зостається старому холостякові? Тільки оце морозиво, яке незбагненним чином уціліло між стихіями голоду, карткової системи і планового господарства. Коли хочете знати, то я не просто пожираю морозиво в оцьому павільйоні. „Пінгвін“ для мене — мовби останнє втечище для незалежного мислення, своєрідний сховок для професорського мозку, який ще сьогодні комусь ніби й потрібний, а завтра вже нікому не знадобиться.