Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
З цих міркувань перед незграбним гіпсовим зображенням Чкалова поставлено теж, щоправда, гіпсовий, але досить акуратний бюст Сталіна і на такому високому постаменті, щоб генералісимус перекривав комбрига.
Отож, нас з Оксаною в парку імені Чкалова привітав, розсуваючи вуса в добрій усмішці, батько народів, вождь всього прогресивного людства, найбільший полководець усіх часів—і ми були щасливі, як і всі радянські люди, живі, мертві і ще ненароджені.
Ми пішли центральною алеєю, і сніг рипів у нас під ногами, хоч за календарем була весна.
— Куди підемо? — спитав я Оксану. — До ставків чи на атракціони?
— Мені однаково, аби лиш ми побули вдвох.
Я поцілував її холодну щоку, вона пахла свіжим снігом і вітром, якого тут і не було.
— Де в тобі це береться?
— Що? — не зрозуміла вона.
— Та я й сам не знаю.
— Не знаєш, то й мовчи.
— Здається, я зможу хоч тут тебе обняти.
— Люди побачать!
— Але ж ніде нікого!
— Однаково побачать!
Ми довго блукали поміж засніженими деревами, уникаючи зустрічних, обминаючи ті місця, де могли бути люди, але не вбереглися і несподівано для себе вийшли просто на павільйон для морозива „Пінгвін“. Павільйон літній, відкритий усім вітрам, тільки з одного кінця поставлено дерев’яну, пофарбовану в блакитне з білим хатку, і над нею великі білі літери: „Пінгвін“.
— З Арктики попали в Антарктику, — засміявся я. — Там шкури білих ведмедів, тут пінгвіни.
— Там хтось сидить, — смикнула мене за рукав Оксана.
Справді, за одним із столиків, у самому кінці павільйону темніла широка постать. Чоловік сидів, погорбившись, широко розставивши лікті, так ніби хотів чи то обійняти столик, чи просто показати, що не бажає мати біля себе сусідів, хоч які сусіди, коли довкола жодної душі! Чорна лиснюча спина, дорогий хутряний комір, ще дорожча боярська хутряна шапка.
— Я знаю, хто це, — тихо сказав я Оксані.
— Хто ж?
— По-моєму, наш професор Черкас.
— Давай утікати!
— Незручно ж. А раптом він уже побачив нас.
— Як же він міг побачити, коли сидить спиною до нас?
— Ти не знаєш професора Черкаса: він бачить і спиною!
— А я б утекла.
— Тепер ніяк не можна. Ми повинні підійти і привітатися. Я познайомлю тебе з професором.
— Боязко. Я ще ніколи з професорами не знайомилася.
— Олексій Григорович прекрасний чоловік. Ти побачиш сама.
Ми майже покрадьки наблизилися до павільйону, я несміливо покашляв, роблено бадьорим голосом обізвався до чорної широкої спини:
— Олексію Григоровичу, це ви? Доброго вам дня!
Лікті на столику зсунулися, загримів металічний стілець під тяжким тілом, масивна постать з несподіваною зграбністю обкрутилася на всі сто вісімдесят градусів, професор Черкас побачив мене, вмить упізнав, зрадів, загрюкотів усіма барабанами свого неповторного голосу:
— Сміян? Прекрасно! Я саме про вас думав. А це ваша дружина? Я здогадувався, що у вас повинна бути саме така дружина. Прошу сюди. З Сміяном ми знайомі. Абсолютно незносний тип. А я до деякої міри його професор. Черкас Олексій Григорович власною персоною. Сарданапал і Валтасар! Вам же личить тільки одне ім’я: Оксана!
Він нахилився, щоб поцілувати Оксані руку. Оксана зніяковіла.
— Як ви змогли здогадатися?
— Маленькі професорські хитрощі. Оксан на Україні багато, і всі вони неоднакові. Але іноді народжуються такі дівчата, яких неодмінно треба називати тільки Оксанами, і їх саме так і називають. Ви розумієте? Це по-перше. А по-друге, а може, саме це по-перше, ваш незрівнянний Сміян міг непомітно для себе проронити в розмові ваше ім’я, а чіпка професорська пам’ять миттю підхопила зронене і про всяк випадок… Розумієте? Але чому ми стоїмо? Прошу сідати і зараз їстимемо морозиво!