Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
З цього коротенького екскурсу в біблійний світ ви можете зрозуміти, що навіть всевидячий і всекараючий господь бог міг бути милосердним не тільки до нерозумних дітей своїх, але навіть до таких страшних злочинців, як Каїн.
Ми ж позбавлені великодушності не тільки божої, а й просто людської. Раз марксистське вчення оголосило селянство класом, приреченим на знищення, треба говорити про цей клас тільки погано. І не знають наші діти, що селянські сини Березовський і Бортнянський стали великими композиторами в той самий час, коли гриміла слава Моцарта, а ще один селянський син Григорій Сковорода силою філософської мислі міг би позмагатися з своїм прославленим сучасником Іммануїлом Кантом.
Відібравши в українського селянства його історію, звичаї, пісні, думи, надії, вийняли в нього душу, а воно покірливо мовчало, сподіваючись захистити бодай своїх дітей од грядущих кошмарів.
Взявши душу, прийдуть і за тілом. Спершу селянство розполовинили— з одного боку незаможники, з іншого куркулі. Куркулі підлягали знищенню — в цьому не сумнівався ніхто. Навіть нарком здоров’я Семашко, мабуть, у хвилину тяжкого затемнення розуму заявив: „Лікарі повинні дотримуватися класової моралі, а не лікувати куркулів“. Жоден голос не пролунав на захист цих людей, а в них же були золоті руки, і не в залізній індустріалізації треба було шукати порятунку від убогості, а в цих руках.
Я наважився хоч на хвилю перепинити цей бурхливий потік тяжких звинувачень проти всього того, що було для мене недоторканим, непорушним, інакше хіба б проливав я свою кров на війні і хіба б не вірив кожному слову нашого вождя.
— Пробачте, Олексію Григоровичу, — обережно промовив я, — ви дивитесь на все, сказати б, з деякої відстані, віддаля, звичайно ж ви знаєте незмірно більше за мене і ваш життєвий досвід перевищує мій удвічі, утричі, чи я там знаю — ще в скільки разів. Однак навіть я міг би де в чому заперечити вам. От ви кажете: приймали все слухняно, покірливо, суцільна ненависть і затемнення розуму, ніхто нікому не поміг, не захистив бодай словом. Це не зовсім так. Взяти моє село. Воно малоземельне, як усі придніпрянські села на Україні. У нас хто мав десять десятин землі вже вважався куркулем. А коли в нього десятеро дітей, та старі батько й мати, а то ще й діди та баби? Працює, як проклятий, але яке ж там багатство, який достаток? І ось коли мій батько Федір Сміян став організовувати перший колгосп в нашому селі, то він умовив отих „куркулів“ вступити до колгоспу, усуспільнити реманент і тяглову силу, поступитися деякими будівлями, і цей колгосп „Хвиля революції“ став найпередовішим у районі.
— Надзвичайно цікавий випадок! — жваво повернувся всім тулубом до мене професор. — Я про таке справді не чув ніколи. І що? Як було далі?
— У всіх районних зведеннях „Хвиля революції“ завжди була на першому місці аж до тридцять п’ятого року. Навіть у тридцять третьому в нас умерло менше, ніж у сусідніх селах. Звичайно, тоді ніхто не лічив умерлих, але так люди казали. А весною тридцять п’ятого, коли після вбивства Кірова проголошено безпощадну боротьбу з залишками ворожих елементів, приїхала з району машина, щоб забрати і мого батька. Хтось написав з села, що він запеклий підкуркульник, узяв під крильце всіх сільських куркулів, віддав їм на поталу весь колгосп. Батька не встигли арештувати, бо він саме того ранку загинув, витягаючи на греблі воза з горілкою. Його поховали як героїчного захисника соціалістичної власності, і вже я так і школу закінчував — і до військового училища пішов з характеристикою: син героя.
— А ваші так звані куркулі?
— Їх потихеньку забирали, а в тридцять сьомому загребли вже всіх, деяких брали з жінками й дітьми, деяких самих, кому як пощастило.
— Куркулі в колгоспі,—Черкас погмикав сам до себе. — Неймовірно! Добровільно закопували себе в могилу?