Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Сон чи ява?
Може, справді кинути все, плюнути й розтоптати, рвонути разом з Оксаною до рідних місць, до наших бідних матерів і вкрай виснажених полів, вхопити за груди залізнозубого Левченка, витрясти з нього душу, печінки й селезінки? То й що? Наші буйні ниви не безплідний залізний тік, а Левченко — не казковий змій, якого подолаєш, вдаривши об той тік. Всі левченки — це щось ніби шкідливі мікроби, проти яких безсилі навіть гармати й бомби, бо вони бояться не сили, а тільки розуму.
Є сила страшніша за розум. Це — здоровий глузд, млявість душі, велике пристосовництво, добровільне рабство у всемогутніх обставин. Спасенна формула, освячена й нашим найпередовішим ученням: буття визначає свідомість. Можна просидіти в кущах усю історію, тільки визирати з-за хати, з холодка, ховатися під спідницею в жінки, затуляти вуха, зажмурювати очі. Та що то за життя? Животіння, собаче скімлення, ганебне плазування перед силами й загрозами не тільки недовідомими, але й зримими, примітивно-нікчемними.
Я не міг згодитися на таке життя. Жити — це рватися в усі пекла, розсувати вогонь голими руками, підставляти плечі хоч і під усю землю. На фронті в моїх руках була вогненна сила зброї, тепер треба було здобувати нову силу, силу знання і розуму— інакше довічне панування залізнозубих Левченків, повільна погибіль, смерть.
— Нікуди ти не поїдеш! — казав я Оксані.—І я не поїду. Заспокой своє серце, моя кохана! Чуєш мене?
Ми насушили торбу сухарів і під час зимових канікул я прорвався крізь сніги до Зашматківки, викладав ті нужденні сухарики перед малим братиком і хоч плакати хотілося, дивлячись на його синьо-зелене, як в утопленика, нещасне личко, підбадьорював Марка:
— Тримайся, Маркусю! На фронті було нам ще трудніше! Отаких півтора сухарі на цілий день, а ще ж фашист б’є з усіх вогневих засобів і треба вистояти, дати відсіч! Розумієш, Маркусю?
— Ще б я не розумів, — заспокоїв мене брат. — У нас учитель-фронтовик без руки, то він нам усе розповідає, як і що, а також учить бути завжди, як товариш Сталін.
— Як хто?
— Ну, як наш вождь, генералісимус Сталін! Я ж писав тобі, як мене виділили на районну олімпіаду за вірш Миколи Бажана. Ось послухай.
Він став переді мною, смикнув догори головою, заплющив очі і, зриваючи кволий голосок, продекламував:
Горло малому пересохло, голос урвався, я притягнув брата до себе, обійняв за плечі.
— Гаразд, Маркусю, досить. Далі я й сам знаю. Ми цей вірш теж учили в школі.
— Я ще більше знатиму, — похвалився Марко. — Ось побачиш, Миколо!
— Вірю, Маркусю, вірю!
Може, так і треба: вмирати з голоду і співати пісню Ревуцького на слова Максима Рильського: „Льотом сталінським орлиним вождь показує нам шлях“?
Хто ж то знає? Я теж тоді співав разом з усіма.
В інституті, окрім занять, навалилося на мене стопудово ще те, що урочисто іменується „громадська робота“. Я відповідав за все на світі: за роботу профбюро, за сплату членських внесків, за випуск стінгазет, за організацію духового оркестру, за роботу наукових гуртків і факультетського наукового товариства, за створення каси взаємодопомоги, за побутовий сектор, за культсектор, за проведення суботників і організований виїзд студентів на копання буряків і ламання кукурудзи. Культпохід на п’єсу Вірти „Хліб наш насущний“ так само повинен був організувати я, це була вказівка інститутського парткому, точніше: самого секретаря парткому Івана Панасовича Михна, присланого до нас всього місяць тому „для зміцнення керівництва парткомом“. Добродушний доцент Барабаш, який до того був секретарем, чимось не задовольняв начальство, і ось скликано „розширене“ засідання парткому, на засідання прибув секретар обкому Климушняк, прозваний студентами „одноногим ідеологом“, привів з собою теж одноногого огрядного чоловіка і без зайвих балачок запропонував обрати його секретарем нашого парткому. Обрали ж, звичайно, одноголосно, всі присутні стали товпитися біля нового партійного начальства, щоб бодай доторкнутися до руки, чи хоч постояти поряд, я теж стовбичив у шанобливій черзі добровільних підніжків і попихачів, бо, крім інстинктів організованого натовпу, мав ще й свої власні мотиви: секретар звався Іван Панасович Михно і був майже точною копією мого доброго знайомого майора Гаврила Панасовича Михна, тільки й того, що набагато огрядніший. Та й те сказати: мабуть, Іван Панасович не пройшов тих концтаборів, що Гаврило Панасович, і тіло його не вмирало, а вільно розвивалося під сонцем Сталінської Конституції.