ГЧ
- Автор: Долгушин Юрий Александрович
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «ГЧ». Краткое содержание книги:
Широке коло інтересів і велика життєва школа, яку пройшов письменник (він був землекопом, вантажником, працював у авторемонтній майстерні, мандрував з нівеліром і мензулою в складі розвідувальних експедицій, був репортером, бійцем народного ополчення) відіграли неабияку роль у розвитку його творчості.
У своїх творах письменник змальовує різні сторони життя радянського народу, глибоко цікавиться, зокрема, питаннями техніки і біології.
Ю. О. Долгушин писав вірші, нариси, оповідання. Читач знає також його повісті «З протитанковою гвинтівкою», «Зброя піхоти» (написана в 1943 р. у співавторстві з М. Абрамовим), науково-фантастичну повість «Таємниця невидимки», книги, присвячені питанням мічурінської біології — «Біля джерел нової біології» і «В надрах живої природи» та інші твори.
Але найбільшу популярність серед читачів здобув його науково-фантастичний роман «Генератор чудес» — талановита розповідь про винахід радянських вчених, який дає можливість омолоджувати людський організм, перемагати тяжкі захворювання, оживляти передчасно померлих.
Написаний ще до війни, роман «Генератор чудес» порушує питання, які хвилюють нас і сьогодні. Автор показує, як по-різному використовуються наукові досягнення у нас і в капіталістичних країнах. Змальовуючи самовіддану боротьбу чесних людей однієї капіталістичної країни проти застосування наукового винаходу у воєнних цілях, письменник ніби закликає вчених і все прогресивне людство до боротьби проти війни, за мирне життя, в якому всі досягнення науки використовувалися б не на шкоду, а на благо людства.
Роман видається в новій редакції, зробленій автором після війни.
Передбачення Ридана збулося скоріше, ніж він сам чекав.
Як тільки Микола пішов з дому, у передпокої пролунав боязкий, нерішучий дзвінок. Відчинила Наталя. Віклінг увійшов мовчки, невпевнено почекав, поки вона простягне йому руку, потім схопив цю руку з вдячністю.
— Здрастуйте, Наталю.
— Здрастуйте, Альфред.
Він подивився на знайомі речі, розкидані по всьому передпокою, сів на ріг одного з ящиків, схилив голову на руки.
— Я не витримав самотності, Наталю, і от прийшов… Скажіть, коли ховатимуть?
— Не знаю.
— А де вона?
— Не знаю… Десь там. — Вона кивнула в бік інституту. — І ніхто нічого не знає, крім Костянтина Олександровича. Він щось робить з нею… Дуже зайнятий, ми майже не бачимо його.
Віклінг підвів голову.
— Що тепер можна зробити? — з тугою промовив він. — Я прийшов, щоб поговорити з ним. Ви не можете сказати про мене?
Наталя мовчки зняла трубку внутрішнього телефону, натиснула одну з кнопок на диску апарата.
— Костянтине Олександровичу, прийшов Альфред, хоче вас бачити… Гаразд. — Вона поклала трубку на місце. — Він просить вас зачекати, зараз прийде.
Минуло не менш як півгодини гнітючої непотрібної розмови, поки нарешті прийшов Ридан. З тим самим виразом вдячності потис Віклінг простягнену йому руку.
Вони ввійшли в кабінет. Ридан причинив двері, посадив Віклінга, глухо поцікавився його самопочуттям. Той не відповів. Здавалось, він не чув запитання; зморшки страждання знову поборознили його обличчя.
— Я не знаю, чого прийшов до вас, — сказав він. — Дуже важко переносити горе, мені — особливо, бо я винуватець того, що сталося. Ось… я хотів просити… Дайте мені можливість хоч як-небудь спокутувати свою провину. Я готовий…
— Зачекайте, Віклінг, — перебив Ридан. — Я розумію ваш стан і постараюсь полегшити його при одній умові: якщо все, про що ви дізнаєтесь зараз, залишиться таємницею, абсолютною таємницею для всіх.
Віклінг подивився на професора мутним поглядом.
— Це надто легкі умови. Мені потрібне випробування найважче, труднощі, нездоланні для…
— Пробачте, що перебиваю вас. Я дуже поспішаю, в моєму розпорядженні зараз буквально лічені секунди. Труднощі теж будуть. Але перша умова — таємниця. Згодні?
— Звичайно, Костянтине Олександровичу. Клянусь, що я збережу таємницю й виконаю будь-які ваші умови!
— Гаразд. Слухайте! Я намагаюсь повернути життя Ганні. Гадаю, що мені це вдасться…
Віклінг зірвався з місця. Скорботні зморшки раптом змінились виразом жаху на його обличчі.
— Це неможливо, — швидко прошепотів він.
— Ні, можливо. — Голос професора звучав цілком спокійно. — Але це важке завдання, і відразу здійснити його навряд чи вдасться. На це потрібен тривалий час. Крім того, мені потрібна допомога відданих людей, що не рахуватимуться ні з часом, ні з затратою енергії, людей, на яких я міг би покластися цілком і з допомоги яких міг, би скористатися в будь-яку хвилину дня і ночі. Микола Арсенович уже допомагає мені, ви будете другим. Якщо час дозволяє вам…
— Моя відпустка триватиме ще два тижні. А якщо потрібно буде…
— Чудово, вистачить поки що. Отож, друга умова: принаймні на тиждень ви переселяєтесь сюди. Ніхто не повинен знати про це. Всякі ваші зносини з зовнішнім світом припиняються. Пошта, телефон перестають існувати для вас. Можете повідомити всіх друзів і знайомих, що ви виїжджаєте, скажімо в Ленінград, за моїм дорученням. От, якщо згодні, приходьте завтра рівно о дев’ятій вечора… А тепер, пробачте, я повинен іти.