ГЧ

— Так, ви маєте право: я знаю це навіть краще, ніж ви самі… — відповів професор.

Микола не звернув уваги на його слова.

— Це якийсь експеримент? — перебив він запально.

Ридан рвучко підвів голову, суворо примружив очі, подивився на Миколу, потім на годинник.

— Хвилин десять ми можемо поговорити, Миколо Арсеновичу. Ходімо до мене.

І він рішуче попрямував у кабінет, там посадив Миколу в крісло й кілька разів мовчки пройшовся по килиму.

— Я зрозумів, що вас хвилює, — сказав він, нарешті: — «Експерименти над трупом власної дочки… Кощунство, жорстокість». «Вчений-маніяк, що втратив людський образ!» Усе це я добре знаю, Миколо Арсеновичу, надто добре. Тепер слухайте… Я був у вашому віці, коли втратив батька. Він умирав повільно, довго, кілька місяців від нещадного й невпинного процесу в легенях. З кожним днем життя відходило від нього, незважаючи на те, що все робилося для його врятування: чудовий догляд, окрема палата в найкращій лікарні Москви, нагляд відомого й дуже авторитетного спеціаліста професора Курнакова. Він оглядав батька майже щодня, і всі його вказівки виконувалися лікарями надзвичайно точно. Я сам майже не виходив з лікарні й стежив за лікуванням. Спочатку тільки стежив. Потім мені сказали, що стан безнадійний…

Я ще не був тоді лікарем, але глибоко цікавився медициною, її найновішими відкриттями, дещо розумів у ній і вірив у невичерпні можливості цієї науки. Думаю й тепер, Миколо Арсеновичу, що я мав. рацію… Яким жалюгідним здалося мені тоді все оте «класичне» лікування, за яким люди, точно дотримуючись букви підручника, приховували відсутність ініціативи і своє цілковите безсилля справитися з хворобою. І от я кинувся сам діяти. Я ганяв по столиці, розшукуючи серед медиків новаторів, передових людей, винахідників, людей, які шукають і знаходять щось нове, не завжди поясниме з точки зору канонів класичної, університетської науки. Ці люди робили так звані «чудеса», тобто зціляли хворих, визнаних безнадійними. Один з них акумулював енергію сонячної радіації в хімічних реакціях речовин, які потім вводили в організм хворого, щоб підвищити його опірність проти руйнівної недуги. Інші досягали цього впливом радіоактивних мінералів. Треті практично доводили справедливість ідеї про дію нервових впливів на хворого. Я уважно вислуховував їхні теоретичні обгрунтування, збирав поради, приходив у лікарню й вимагав застосувати ці нові методи лікування, бо бачив, що там лікарі на чолі з професором уже склали зброю перед неминучим, на їх думку, кінцем. Мені відмовляли. «Ми робимо все, що в таких випадках наука вважає за необхідне, — казали вони. — І ми не можемо дозволити в клініці застосування недостатньо перевірених методів». — «Але ж ваші добре перевірені методи не допомагають?!»: — обурювався я.

Тим часом життя невпинно завмирало в зовсім уже немічному тілі батька. У розпачі я ще наполягав. Нарешті, в мене відбулася рішуча розмова з професором Курнаковим — хай буде прокляте це ім’я, що стало для мене синонімом казенщини, реакційності, обмеженості в медицині! «Що ж, — скрикнув він тоном благородного обурення, — невже ви хочете, щоб я почав експериментувати над вашим умираючим батьком?»

Я не зміг тоді відповісти йому… Батько помер. І тільки пізніше я зрозумів усю брехливість цього «благородного» професорського аргументу. Так, Миколо Арсеновичу, саме експериментувати повинен був він, коли б справді хотів врятувати людину так, як цього хотів я, і, може, хотів би він сам, коли б помирав його батько, а не мій…