![Життєпис Білого Ворона [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Життєпис Білого Ворона [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #2
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Життєпис Білого Ворона [uk]». Краткое содержание книги:
«Життєпис Білого Ворона» оповідає про юнака на ім’я Білозір, який вважав, що має рідних, батька, власну оселю. А виявилося, що він круглий сирота, нащадок ворожого цій землі народу, а ті, що прихистили його, навіть не є людьми. Та, помандрувавши по світу, Білозір знову повертається в родину дивних, яка виростила його. Колишній наївний хлопець став дорослим шукачем пригод на прізвисько Білий Ворон, часом безжальним, часом жорстоким. Та в його серці непохитною зосталася вірність названому батькові, котрий виявився ватажком повстанців, і землі, яка дала можливість Ворону звити гніздо…
— …а баб ми там мали просто дивовижних, — просторікував тим часом Шрежін, — ріжні, звичайно, траплялися… Була у мене одна… гостровуха, не розбереш, чи жінка, чи вовчиця… Спершу брикалася, а тоді так присохла до мене, що я вже й не знав як і спекатися того дива. А вона візьми й завагітній…І все щебече, якого-то матимемо синочка… А як сплодила — подивився я, а воно ж і на людину не схоже…Видиме страхіття… Матуся пологів на щастя не пережила, а вовченя я записав у реєстр — думав, може знадобиться мисливських собак на ньому навчати… На що інше воно не годилося… Вірите — за п'ятнадцять літ воно й слова по-нашому нездатне було вимовити. Щось там намагалося лепетати…говіркою, та й то ледь-ледь…
— Та може то й не твій син, — зареготав хазяїн дому, — може відьма його у лісі з вовком пригуляла…
— А може, — погодився Шрежін, — ну, а згодом трапилося так, що оте щеня іще й непослух почало виказувати. Тут уже така мене злість розібрала… Наказав я висікти хлопчиська — що ж ви думаєте? Замість подякувати за науку — утік з маєтку…І по всьому.
— Хетанці — народ невдячний, — погодився Келат, — мій батько говорив, що чим менше їх зостанеться в Імперії, тим краще. Це ж дивіться, несправедливість яка! На Півдні і тепло, і земля родюча…Оце князь Зелемінський переселяв туди наших людей і правильно робив… За що наші батьки кров проливали, як не за те, аби моанець скрізь почувався як удома?
Я сидів, слухав і усміхався… Я знову вповні володів собою, і знав, що не зраджу своїх почуттів. Бідолашна Ружена… Мабуть, недарма мені привидівся твій невпокоєний дух…Це ж Ольг за клопотами мабуть просто забув про цю паскуду, котра розтоптала твій вінок з багряних троянд. Але я тут, пане Шрежін, і я очікую… Терпляче очікую… А опісля матиму і час, і натхнення….
Моанські пиятики мають таку цікаву рису — вони самодостатні… Коли закінчилася моя горілка, хазяїн спустився вниз, і ми чули, як він горлав на свою жінку… В результаті бідолаха, ховаючи підбите око, внесла сулію мутної вологи та таріль з простенькими наїдками, серед яких найперше місце займала смажена на салі яєчня. Коли все це було випите і з’їдене, Шрежін, зітхнувши, дістав з кишені пляшку «казьонки» і загорнутий у полотнину шмат ковбаси… Опісля за горілкою побіг Келат… І ще раз пішов — але вже з моїми грішми… В результаті десь опівночі за столом лишилися тільки двоє переможців — Шрежін та я… Хазяїн мирно спав під столом, а Келат, за своїм звичаєм — на стільці, ткнувшись обличчям в таріль з недоїдками. Але ж і міцна голова у колишнього князя… Сам я не стільки пив, скільки вигляд робив, і то мене трошки розібрало.
На вулицю ми зі Шрежіним вивалилися вдвох… За цей тиждень я обмізкував, куди мені затягти клієнта, аби нам ніхто не завадив обговорити торгові справи… Совині Пагорби змикалися зі знайомим мені Дівочим Лісом, де я і облаштував криївку у поруйнованому льосі якоїсь покинутої садиби. Отже, доки пан Шрежін нічого не запідозрив, я рубонув його ребром долоні по шиї…
І прорахувався… Срібна гривня… Вона охоплювала шию поганця, наче нашийник… Це вже я потім роздивився, а зараз довелося додати досить ризикований удар у скроню. Ризикований, бо Шрежін міг опісля нього і не отямитись, а мені він був потрібен живим.
Я закинув руку знепритомнілого Шрежіна собі на шию, і поволік його до злодійської дільниці… Обійшлося без пригод. Я затягнув Кеяна-Шордона до льоху, зв’язав приготованою заздалегідь мотузкою, запалив ліхтаря, сів і почав очікувати, граючись викидним лезом чорногорського ножа.
Коли сучий син отямився, він був звісно дуже здивованим… Я ґречно порадив йому не горлати, бо звідси його все одно ніхто не почує.
— Хто ти такий? — спитав Шрежін вже більш спокійно, — що тобі потрібно?
— Та нічого особливого, — сказав я лагідно, — так… познайомитись… Пане Шордон… Кеян-Шордон…
— Ти ж не хетанець, — мовив Шрежін, — Ні…
— А ти очікував хетанця, — поцікавився я, — чи ще чогось? Судячи з кількості срібла на твоєму тілі, ти, певне, боїшся нападу упиря?
Шрежін аж затрусився весь, але нічого не сказав.
— Давай почнемо спочатку, — мовив я, — отже бідний напівкровний моанець, незаконнонароджений Кеян покидає матір у злиднях і наймається на службу до князів Астеонських… І перша його справа… Давай поворожимо… Будиночок біля моря… Подружжя… Дитина… І княжич Ріфін сам керує вбивством…