![Життєпис Білого Ворона [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Життєпис Білого Ворона [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #2
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Життєпис Білого Ворона [uk]». Краткое содержание книги:
«Життєпис Білого Ворона» оповідає про юнака на ім’я Білозір, який вважав, що має рідних, батька, власну оселю. А виявилося, що він круглий сирота, нащадок ворожого цій землі народу, а ті, що прихистили його, навіть не є людьми. Та, помандрувавши по світу, Білозір знову повертається в родину дивних, яка виростила його. Колишній наївний хлопець став дорослим шукачем пригод на прізвисько Білий Ворон, часом безжальним, часом жорстоким. Та в його серці непохитною зосталася вірність названому батькові, котрий виявився ватажком повстанців, і землі, яка дала можливість Ворону звити гніздо…
— Пан Генд, — оповідав тим часом Ролла, — у захваті від листів князя Зельма… Вони, до речі — далекі родичі, через принцесу Шанілу. Він, принц тобто, показував мені одного листа… Крий Боже… Я й не думав, що князь Чорногорський є таким патріотом… Він так писав про свою любов до Вітчизни, що у мене сльози виступили на очах…
Я аж келиха поставив на стіл… Сину Дракона, ти ідеш по лезу ножа… Генд далеко не дурень… Але тут попався і він… Ти писав щиру правду, юний зранений воїн… Не написав лише одного — як зветься Вітчизна, яку ти обожнюєш…
День народження пройшов пречудово… Гостей я не знав, окрім, звісно, Келата. Всі вони були медиками, і майже всі — іноземцями. Приятель Келатів теж приперся… Тут зі мною сталося легке запаморочення… Ну, звісно ж… Ролла трохи переплутав прізвище… Переді мною сидів не хто інший, як батько Мечислава… Шордон Шрежін… Кеян-Шордон.
Я аж руки під столом потер на радощах… Дуже зрідка вдається «тіні» сумістити приємне з корисним… Та ще так, аби й часу було не обмаль, і натхнення побільше… А часу у мене буде досить… Головне — не злякати злодюгу, і взяти його чисто… Треба якось навідатися до Келата у гості… А потім обережно дізнатись, коли його навідує дружок із Цитаделі… Зараз брати сучого сина не можна — підозра впаде на Роллу, а через нього вийдуть на мене…
Спати я подався десь опівночі, полишивши п’яниць їхній долі… Ролла відвів мені покої для гостей на другому поверсі. Я настільки був чогось намореним, що лише чоботи скинув, і повалився на ліжко.
Прокинувся я від того, що у кімнаті нібито горіло світло… Рука моя одрухово потяглася до метального ножа, якого я тримав у піхвах, зодягнених на лівицю. І дійсно — в кутку кімнати непорушно стояла якась постать. Свічка, яку я загасив, лягаючи, коливалася жовтим вогником.
Постать рушила вперед. Я стис у руці зброю. Однак… Це був не чоловік… Жінка у світлій довгій прямій сукні, а швидше — сорочці… На голові — біле покривало, яке утримував обруч. Коли вона підійшла поближче — я роздивився гаптовані рукави і поділ… І гаптування на грудях… Червоне з чорним… Цікаво… Панна, котра розгулює по Моані в ельберійському вбранні? З золотими підвісками-ковтами, прикріпленими до обруча?
— Хто ви? — озвався я першим, — що вам потрібно?
Я відчув подих гарячого вітру. Свіча на столику спалахнула високим вогнем, і я побачив обличчя нічної гості…
Такого страху мені більше ніколи не доводилося відчувати. Переді мною стояла… Ружена Ведангська. Давно мертва і похована подруга моїх юнацьких літ… Чорна Троянда Півдня… Її «драконівські» очі горіли червоним вогнем… Наче вуглини у вогнищі. Мені заціпило…Я лежав і мовчки дивився на юне лице сестри Воїна.
— Брате Білозіре, — прошелестів, наче подих вітру, дівочий голос, — милий брате…
Принаймні, вона прийшла не по мою душу… Ця думка була єдиною в моїй раптово спорожнілій голові.
— Брате Білозіре, — сказав привид, — допоможи звершитися справедливій помсті… Двадцять літ я очікую своєї години…
— Все що зможу, — вдалося мені вимовити.
— Віддай мені Шрежіна… Зніми з нього срібло… Він носить на шиї срібну гривню… І срібний пояс на тілі… Я не можу наблизитись до нього…
— Моя панно, — спромігся я на слово, — спочивайте у спокої… Я все зроблю сам. Поганцю буде дуже зле…
— Я заблукала і не бачу дороги, — прожебонів дівочий голос, — я не можу знайти предківського гаю… Я мушу виконати присягу…Допоможи мені, милий брате… Задля спаленого серця твого побратима….
— Добре, — вишептав я, — зроблю…
— Присягни ж, — пронісся кімнатою голос, схожий на шерех мертвого листя, — присягни тій, що не знала кохання, не взнала материнства… Мій вінок дістався гієні… Хіба ж я не була красунею, гідною дивного воїна… Хіба не могла народити сина для коханого?
— Ружено, — ледве вимовив я, — ти маєш гідного сина… Мечислава Руженича, вірного роду в житті і у смерті… Заспокойся… Зостав помсту живим…
Подих гарячого вітру пройшов зовсім поруч… Свіча мигнула, оплавляючись до гнотика, і згасла… Пальці, що палали, наче у хворого на гарячку, стисли мені зап’ясток.
— Присягни, — повторила Ружена.
— Присягаю, — ледве вимовив я, — пам'яттю твого брата…
Отямився я в холоднім поту. За вікном ледве сіріло.
«Оце сон, — подумав, — хай Боги милують»
Правий зап’ясток у мене чомусь занімів. Я глянув на руку, і моє серце на хвилю зупинилося, а тоді зробило кілька зайвих поштовхів.
На моїй світлій шкірі чітко було видно п'ять синьо-червоних плям. Саме там, де Ружена стисла мені руку. Я підірвався з ложа і, в чому стояв, вибіг з кімнати.