Життєпис Білого Ворона [uk]

— В якій могилі ви ночували, пане лікарю? — поцікавився я

Келат приклав пальця до вуст:

— Чого не зробиш задля науки… Препарував вішальника… Всеньку ніч… Разом з Роллою. Він-то і платить кату. Але ж і дорого бере чортів майстер заплічних справ. Зате — напевне… Красти на цвинтарі небезпечно, та й не завжди там є те, що потрібно. Опісля ми трошки випили — і ось…

— Вчися, хлопче, — зітхнув я, — тільки я до тебе під ніж не ляжу.

— Чому б це? — спитав зацікавлено Келат.

— П’єш забагато.

— У мене тверда рука і вірне око, — образився Роллин учень.

— Вірне у тебе око, — пирхнув я, перейшовши за моанським звичаєм на «ти», наче ми були вже близькими друзями, — маєш приятелем злодюгу… Ролла непокоїться…

— А, Шрежін? — спитав Келат ледь розгублено, — та який же він злодюга? Він у Цитаделі працює за протекцією Астеонських князів. Писарем…

— А личко твоєму писареві, - мовив я єхидно, — подряпали гусячим пером?

— Та то його у Моахетанзі інородці отак розмалювали. Коли він виконував свій військовий обов’язок. Він же відставник… І шляхтич. Говорить, що збіднів, а раніше мав навіть маєток. Та інородці, говорить, зробили так, що він мусив виїхати і покинути все… І землі, і майно. Вони ж там усі нас ненавидять… Майже у кожного — зброя… Вішали їх наші батьки, та видно — мало.

— Я так тоді до Моахетангу й не дібрався, — сказав я потульно, — а звістки від мого торгового представника начебто не дуже тривожні… Хотілося б послухати очевидця.

— Та він і обіцяв сьогодні зайти, — мовив молодик зраділо, — вип'ємо, поговоримо…

Келат мешкав буквально на горищі, яке знімав за невисоку ціну у місцевого чоботаря, котрий знав його батька. Я зостався у нього в гостях, послав хазяйського хлопчика по випивку та закуску до найближчого шинку і почав очікувати. Веркін сяк-так розгріб на столі сміття, порозганяв тарганів і протер посуд.

— Найми поденницю, — порадив я, спостерігаючи за його зусиллями.

— Нема за що, — зітхнув хлопець, — ось матиму власну практику…

— Тоді сам прибирай…

— Не чоловіче це діло…

— Ти хоч руки мив опісля вішальника? — поцікавився я, ледве стримуючи сміх.

Келат почухав потилицю і пішов униз. Повернувся він уже зі Шрежіним, у якого певне був нюх на дармову горілку. Новий гість хазяйновито розташувався на єдиному у кімнаті стільці. Я вмостився на ліжку, а для себе Келат пристосував перекинуте цебро.

Почуявши випивку, зайшов і хазяїн будинку, у якого Веркін наймав горище. Налили і йому. Невдовзі усі вже були на «ти», і наче сто літ знайомі. За що я люблю своїх земляків — так це за їхню дитячу безпосередність і впевненість в тому, що добрі люди не тільки повинні, а просто зобов’язані їх годувати. Сам я пив мало, а слухав багато і з цікавістю спостерігав усі стадії сп'яніння своїх нових приятелів.

Найуважніше я слухав, звісно ж, Шрежіна… Поганець розповідав про своє життя на Півдні, та про хетанських бандитів, котрі його отак понівечили. Натякав, що і тоді працював на Цитадель… Цікаво, чим же його так налякав Ольг, що паскуда ніде й словом не прохопився про оту оборудку, яку батько провернув з його зреченням? Щоправда, він за те відігрався. На Мечиславі… Коли ото навчав сина співати…