Дім, в якому…

Лорд лежить в іскристій пітьмі. Він накритий з головою і задихається від гарячки, а довкола плавають видіння. Її очі, волосся, тонка рука, обхоплена плетеним ремінцем браслета. Лорд лежить, затамувавши подих, боячись сполохати ману, але наслання дедалі тривожніше, дедалі неспокійніше, воно тане, як віск, і зникає. Він відкидає ковдру й дихає на повні груди, мокрий, наче миша, яка побувала в калюжі.

Із повітрям повертаються звуки. Свист і дихання сплячих. Хропіння Чорного, що хвилями загрози зринає аж до стелі. Ближче — пташиний посвист сплячого Шакала і шарудіння тіл, котрі перевертаються й ворушаться. Куряка, не прокидаючись, тягне подушку з-під Табакі та перекладає її на Лорда. Лорд ухиляється, пересуваючись на край ліжка. У Лері — світло нічника. У Македонського — теж світло, проте затулене газетою. Лорд дивиться в стелю, що аж ніби притягує його. Стеля і тягне, і наближається; ось вони зовсім поряд: колесо, пташина клітка та розкосі очі повітряного змія. Дивне діється з Лордом. Він лежить — і одночасно стоїть. Лорд, який стоїть, легкий, наче пушинка. Він бачить стелю й нічник Лері у формі гриба, і самого сплячого Лога з рожевим відлиском на волоссі, й себе внизу, який лежить під зім’ятою ковдрою, — він бачить усе це з висоти, на якій ніколи не бував, бо з висоти свого зросту. Не встигає подумати про вікно та про свіжий вітер, що вривається в кватирку, як переноситься на підвіконня. Обличчя овіває нічна прохолода. Вітер несе із собою віддалений шум — регіт і звиски непутящих Щурів, їхні самозабутні веселощі. Чи можу я піти, куди захочу? Тінь його ковзає над підлогою — занадто легка — проходить крізь двері в темінь, і Лорд заплющує очі, щоб краще бачити свій шлях там, де він є — і де його немає. Повз нього пролітають темні стіни, розверстою пащею наїжджають відчинені двері. У Могильних вікнах — зимовий місяць, і він прозорий у його світлі. Сходинки, чужий коридор…

Лорд простягає руку, вона відпливає в порожнечу, обмацуючи її, пропускаючи крізь пальці, пролітаючи крізь зустрічні двері. Він відстає, і коли рука намацує ті єдині двері, котрі йому потрібні, він іще далеко, а рука вже ковзає обличчям тієї, що спить на підлозі. Нарешті Лорд наздоганяє її (всього лише руку!), і її дотик стає його дотиком.