Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
Щуряка сідає на підлогу перед столом-ящиком, ставить лікоть на його поверхню — і тут же до неї прилипає.
— Чорт, — шипить вона, потираючи солодкі лікті. — Як ви тут живете, хотіла б я знати?
— Так і живемо. Тут не завжди так брудно. Щосереди ми влаштовуємо прибирання, а сьогодні, як на зло, вівторок. Найбрудніший день.
— І скільки серед ви пропустили? Тільки чесно.
Рудий виймає з наплічника манірку, наливає Щуряці в ковпачок і передає його відразу в руки, щоб не морочитися зі столом.
— Лікер з мандаринових шкірок. Абсолютний відпад.
— Сам робив?
Він сміється:
— Ні. Не бійся. Купив у Братів Поросят. Стерильно. Уявляєш, Фазанячий лікер?
У бірці Щуряки — пара банькатих окулярів і нічого крім них. Потім і окуляри затуляє манірка.
— Як поживає ПРІП? — запитує Рудий, витираючи лікерні вуса.
— Чудово. Два його перські коти і двійко дворняг теж поживають добре. В однієї дворняжки — тої, що Міллі, — був пронос, але вона вже вичухалася, дякую.
— О-о-о, твій тато любить тварин? — зачудовується Рудий.
— Обожнює.
Тон Щуряки настільки похмурий, що Рудий розуміє: розвивати цю тему не варто. Але доки він підшукує іншу, Руда каже:
— Він обожнює тварин. Він від них шаленіє. Вони чисті й безневинні створіння.
— Упс... — витискає з себе Рудий, розгублено посміхаючись.
— От власне, — Щуряка дивиться на Рудого впритул так, як не дивиться ні на кого довше ніж три секунди.
— Що ти взагалі про нього знаєш? Він, щоб ти знав, письменник. Купу книжок написав. Усі — про тварин. Вони, напевно, є і в нашій бібліотеці. Хочеш почитати?
— Не впевнений. А що, хороші книжки?
— Обридаєшся. Але в кінці все буде добре. А якщо за книжкою знімуть фільм, під час зйомок не постраждає жодна тварина, він спеціально обумовлює це в контрактах.
— Слухай, не треба, га? — просить Рудий. — У всіх є свої скелети в шафах. Навіщо ж так сердитися?
Щуряка шкребе перенісся нігтем.
— Не знаю, — каже вона похмуро. — Це його візити на мене так діють. Я від них хвора стаю. І ти ще питаннями доймаєш.
— Вибач. Я ж не знав.
— Що ти взагалі знаєш?
Рудий мовчить. Він теж прилипнув до столу й намагається непомітно віддерти лікті. Стіл відпускає його неохоче, з тріском. Щуряці було легше. У неї лікті голі.
— Хочеш вір, хочеш не вір, але влітку на цей стіл класно ловляться мухи, — виправдовується Рудий.
Щуряка, здригнувшись, заглядає у бірки. Схоже, Рудий не жартує.
— Гидота яка, — морщиться вона. — Краще б ти про це мовчав.
— Жахлива гидота, — тут же погоджується Рудий. — Але й користь принаймні. Хоч якась.
Посовгавшись та поусміхавшись не знати чому, він зсуває зелені окуляри на лоб і перетворюється на казкову істоту з іншого світу. Дуже печальну. В його очі можна вдивлятися, мов у дзеркало, в них можна потонути, до них можна приклеїтися навіки, міцніше, ніж до будь-якої мухоловки, яка прикидається столом. Власне відображення в них завжди красивіше, ніж у справжньому дзеркалі, від нього також важко відірватися.
Щуряка дивиться на себе, дивиться довго — і струшує головою, відганяючи ману.
— Ти б іще роздягнувся.
Стенувши плечима, Рудий опускає окуляри на перенісся. Тягнеться до неї та повільно, одну за другою, перевертає її бірки виворотом назовні. Зі зворотного боку вони зафарбовані.
— Не смій, — попереджує Щуряка. — Такого я нікому не дозволяю. Це мої очі.
Рудий так поквапливо відсмикує руку, що стає смішно.
— А твої брешуть, — додає вона мстиво. — Показують покращену версію.
Рудий хитає головою:
— Вони показують те, що є. Це в тебе після зустрічі з предком занижена самооцінка.
Їй хочеться сказати йому що-небудь різке, щось таке, що би навіки його від неї відвадило. Що відбило би всяке бажання лізти до неї в душу та чіплятися з ідіотськими потішаннями. Чи показувати їй власні неправильні відображення. Але вона не в змозі від них відмовитися, вони їй потрібні принаймні коли-не-коли. Принаймні в такі дні, як оцей. Особливо в такі дні. Рудий чудово це знає. Вона думає про себе в шоколадних калюжках його очей. Про таку красиву.
— Ну як? — цікавиться він, коли вона відсьорбує з ковпачка.
— Непогано. Для Фазанів — то навіть геніально. Не знала, що вони таким захоплюються.
Рудий — радий, що вдалося уникнути сварки, — усміхається:
— А про них узагалі мало що відомо. Наче й у Домі живуть, але наче й не зовсім.