«Ілюстрована Історія України»

Уживаннє народньої мови в письменстві східньої України не переривало ся до решти ніколи, хоч її й виключено з друкованих книжок і з школи. Навпаки, після того як цензурні заборони вбили українську книжну мову—мішану українськословянську, чисто народня українська мова здобула навіть сильнїйшу позицію, як одинока місцева мова: хто хотів надати українську закраску і всі, що цінили українські прикмети житя, з особливою любовю звертали ся до літературних оброблень народньої мови і високо їх цїнили, дарма що справжньою культурною, книжньою мовою вважав ся язик великоросийський. З другого боку сї літературні оброблення народньої мови навчали більшої уважливости до живої мови, а живе українське слово—мова, пісня, перекази про минуле, заховані в устах простого народу, навертали до нього панські верстви, відірвані історією останього столїтя, посварені з народом своєю панською політикою і винародовлені, як здавало ся, до решти. І так на сім новім народництві української інтелігенції виростало нове українське відродженнє.

Перелицьована „Енеїда" Котляревського, без волі автора видрукована 1798 року, була першою книжкою, яка незвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово, а заразом своїми образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського житя відкрила широку дорогу отсьому заінтересованню народнім житем серед українського громадянства. Сама по собі важна була поява книжки писаної народньою мовою і друкованої, то значить можливої до широкого росповсюднення серед тодішньої української інтелігенції. З старих листувань знаємо, як страшенно тяжко було розшукувати старі українські писання, навіть найбільш голосні і славні (напр. київські академічні інтермедії), і часто найбільш інтересні твори старого українського письменства, не маючи змоги бути друкованими, зіставали ія в однім двох рукописях без усякого поширення (напр. Прецїкава історична повість Величка відома в одній авторській рукописи і в одній копії) Три видання Енеїди, що вийшли на протягу одного десятилїтя і були розхоплені земляками, зробили сю книжку епохою не тільки в історії українського письменсгва, але і в розвою українскоЇ свідомости. Але крім самої формальної сторони — літературного друкованого твору, писаного народньою мовою і то незвичайно легкою, свобідною і заразом культурною, що непереможно вабила читача, — книжка містила в собі дійсно дорогоцїнний зміст. З-поза жартовливої форми талановитої пародії, що описувала пригоди запорозьких гольтїпак, висували ся иньші образи і спомини; саме тодї наші Запорозцї блукали світами, не знаходячи собі пристановища— і гіркі гадки мусїли наводити спомини, що викликало се байдуже нїбито оповіданнє про троянських бурлак! З поза веселих і грубоватих часом жартів і глузувань вставили образи „вічної памяти Гетьманщини". Встававало народне житє, змальоване з великою любовю і знаннєм, будило любов і спочуте до нього. Не диво, що пізнійші письменники українського відродження, з Шевченком разом, схилили голови перед автором Енеїди і назвали його батьком нової української літератури.