Людина без властивостей. Том III

Ульріх зареготав і вже й далі раз у раз переривав розповідь Штума сміхом; цілком розуміла це лише Аґата, а сам Генерал кілька разів трохи ображено завважував товаришеві, що в того, схоже, щось негаразд із нервами. Але події цього вечора аж надто відповідали зразку, що його перед цим Ульріх намалював сестрі, щоб вони його не потішили. Група Фоєрмауля заявила про себе в останню мить, щоб урятувати те, що можна було ще врятувати. У таких випадках намір зазвичай буває очевидніший, аніж мета. Молодий поет Фрідель Фоєрмауль — у колі наближених його називали Пепі, бо він захоплювався старим Віднем і намагався бути схожим на юного Шуберта, хоча з’явився на світ у невеличкому угорському містечку, — вірив у місію Австрії й вірив, крім того, в людство. Годі й сумніватися, що така ініціатива, як паралельна акція, коли вже його до неї не залучили, від самого початку мала викликати в нього занепокоєння. Хіба ж могла успішно розвиватися без нього загальнолюдська ініціатива з австрійським відтінком чи австрійська ініціатива із загальнолюдським відтінком?! Певна річ, висловив він це, знизавши плечима, лише своїй приятельці Набридер, одначе та, як вдова, що робить честь своїй вітчизні, до того ж господиня блискучого духовно-косметичного салону, що його Діотимин салон перевершив тільки за останній рік, казала про це кожній впливовій людині, з якою мала до діла. Так розійшлася чутка, нібито паралельній акції загрожуватиме небезпека, якщо не… Оце «якщо не» й ота «небезпека» лишалися, само собою зрозуміло, невеличкою загадкою, бо спершу треба було змусити Діотиму запросити Фоєрмауля, а там уже, либонь, буде видно. Але звістка про якусь небезпеку, що нібито йде від вітчизняної акції, насторожила тих пильних політиків, котрі не визнавали «вітчизни», а визнавали лише батька «народ», який жив у накинутому йому шлюбі з державою, зазнаючи від неї всілякої наруги; ті політики вже давно мали підозру, що паралельна акція породить лише нове гноблення. І хоча з ввічливости вони це й приховували, однак відверненню такої небезпеки надавали меншого значення (адже зневірені гуманісти серед німців траплялися завжди, хоча більшість із них лишалися гнобителями й паразитами на тілі держави!), ніж корисному натяку на те, що самі німці визнають небезпеку свого народного духу. Завдяки цьому пані професорка На-бридер і поет Фоєрмауль у своїх прагненнях дістали підтримку, сприйнявши її за доброчинність, причини якої з’ясовувати не стали, а Фоєрмауль, маючи репутацію натури емоційної, запалився ідеєю сказати самому військовому міністрові що-небудь на користь миру й любови. Чому саме військовому міністрові і яку йому відводили роль, лишалося, знову ж таки, загадкою, але сама ідея була така драматична й блискуча, що навіть не потребувала жодних обгрунтувань. Такої думки був і Штум фон Бордвер, зрадливий Генерал, якого допитливість часом приводила до салону пані Набридер без відома Діотими; крім того, первісна версія, нібито військово-промисловий магнат Арнгайм — це складова небезпеки, завдяки зусиллям Генерала поступилася місцем іншій версії: що мислитель Арнгайм — це важлива складова добра.