Ґарґантюа і Пантаґрюель

Розділ XXI

Хвища триває і півслівця про духівниці, на морі складені

— Складати духівницю (сказав Епістемон) у таку годину, коли нам доводиться що є сили моцуватися, аби допомогти команді уникнути розбиття, справа, по-моєму, недоречна і програшна і нагадує мені легіонерів і миньйонів Цезаря, які до Галлії з ним упавши, заходилися складати заповіти з приписками, нарікали на недолю й оплакували розлуку з жінками і римськими друзями, а тим часом треба було взятися до зброї і розбити вщент Аріовіста, свого ворога. Це дурниця, гідна очкура, який перекинув на ниві воза і замість підігнати воляк і власноруч витягти колеса, почав благати Геркулеса. На кий біс вам тут тестамент? Адже у нас або пан або пропав. Як ми з біди вирвемось, він нам ні до чого. Заповіт набирає чинности лише тоді, як заповідач сконав. Якщо ж ми втонемо, то й він же стане потопельником. Хто ж передасть духівницю душоприказникові?

— Якась добра хвиля (відповів Панурґ) викине його на берег, мов Одисея, а царева донька, ідучи за години гуляти, знайде його і стане сумлінною виконавицею моєї останньої волі: зведе мені в березі пишний гробівець, не согірший за той, який Дідона звела мужу своєму Сихею; Еней — Деїфобу, на Троянському березі, біля Рети; Андромаха — Гектору, в городі Бутроті; Арістотель — Гермію і Евбулу; атенці — поетові Еврипіду; римляни — Друзу в Германії й Олександру Северу, своєму імператору, в Галлії; Арівропластіс — Каллакохросу; Ксенокріт — Лісидіці; Тимар — синові своєму Телевтагору; Евполід і Аристодіка — синові своєму Теотиму; Онест — Тимоклу; Каллімах — Сополіду, синові Діокліда; Катулл — своєму братові; Статій — своєму батькові, а Жермен де Брі — Ерве, бретонському морехідцеві.