Ґарґантюа і Пантаґрюель

Розділ XVIII

Як Пантаґрюеля сильна морська хуртовина заскочила

Другого дня зуспіли ми по правому борту дев'ять кораблів, а на них ченці: яковити, єзуїти, капуцини, ерміти, августинці, бернардинці, целестинці, бенедиктинці, театинці, егнатинці, амадейці, кордельєри, кармеліти, мініми та прочі Святі Отці, вони їхали на Кесильський собор, щоб відстояти догмати щирої віри від новонасталих єретиків. Побачивши їх, Панурґ духом піднісся: адже така зустріч заповідає удачу не лише на цей день, а й на довгу низку наступних, а тому, віддавши чесним отцям чолом і сповіривши душі своєї спасіння святим їхнім молитвам, він звелів скинути на їхні кораблі сімдесят вісім тузінів окостів, кілька десятків кілець ковбаси, подостатком кав'яру та ще чимало іншої ікри і дві тисячі ангелотиків на помин душі усопших.

Пантагрюель тим часом сидів розснащений та невеселий. Брат Жан теє помітив і запитав, чого це він носа похнюпив, та в цю мить лоцман, угледівши, як погодник на кормі закрутився, і збагнувши, що злая хуртовина і шторм от-от наляже, звелів усім бути напоготові, не лише стерникам, молодшим матросам і юнгам, а й нам, пасажирам, розпорядився прибрати вітрила на фок— і грот-щоглі, прибрати марсель, головне вітрило, жаґель на бізань-щоглі і косець, спустити вітропуски, велику і малу стеньгу, а заодно і бізань-щоглу, а на реях лише драбинки з канату і ванти зоставити.

Нараз море заклекотіло і аж до пучини стенулось; високі вали з розгону бухкали в облавки; містраль, супроводжуваний лютим ураганом, скаженими поривами, страшними бурунами і вбивчими шквалами, засвистав у реях; небесна баня загриміла, закресала, зашваркала, уперіщив дощ, сипонув град; повітря втратило прозорість, зробилося непроникним, темрявим і похмурим, і тільки сполохи грімниць і блискавиць між огнедихатих хмар осяювали морок; категіди, тіели, лелапи і престери безперестань шугали над нами; іноді все довкола нас спалахувало при світлі псолоентів, аргов, елік[419] та інших етерних витрисків; усі наші астральні орієнтири заволокло і з'їло; страхітливі смерчі горою здіймали круті хвилі. Нам марилося, ніби це первісний хаос, де всі стихії, вогонь, повітря, море, земля, злилися водно.

Панурґ потому, як досхочу нагодував рибу-гімноїду вмістом свого шлунка, корчився на чардаку, у пригнобі сам не свій, прибитий, напівмертвий, і прохав порятунку в угодників та угодниць, клявся якось піти на сповідь і нарешті у великому страсі гукнув:

— Гей, кок, друже, батечку, вуйку, принеси чогось солоненького! Бачу, скоро нам доведеться цієї водиці наковтатися. Трохи наїдків, зате багато напитків — ось що стане мені за гасло. Дав би Господь і Пренепорочная і Пресвятая наша Богородиця, очутився б я тепера, не тепера, а цюю мить, на твердій землі, як би мені гарно було!

О, двічі, тричі блаженні ті, хто капусту вирощує! О Парки, навіщо ви не випряли з мене капусника! О, яка зникома кількість тих, кому Юпітер судив щасливу долю саджати капусту! У них завжди одна нога на землі, а друга теж недалеко. Хай хто завгодно розпатякує про щастя і вище благо, — як на мене, найвищий щасливчик той, хто саджає капусту, і я маю рацію більшу, ніж Перон, який, ось у такій притузі, побачивши на березі кнура, що підбирав розсипаний ячмінь, назвав його найвищим щасливчиком, у нього ж, дивіться, ячмінь, а потім — він на землі.