Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— Ми трішки відпочити, — сказав Антон, стоячи перед жінкою.
— Прошу, прошу, — тихо сказала господиня й поставила в куток рогач.
Зоська спробувала розібратися, куди вони потрапили, що за люди на цьому хуторі, але відразу що-небудь зрозуміти було неможливо. Здається, господар і господиня розмовляли по-польськи, отже, належали до місцевої шляхти, котра, як пам'ятала Зоська, завжди мала свій особливий погляд на все у світі. Світловолосий хлопчик вискочив із-за столу й послужливо підсунув гостям коротку лавочку, що стояла коло стіни.
— Прошу пані й пана сідати, — напевно лагідно сказала господиня.
— Сядемо, — погодився Антон. — Сідай, Зосько, перевзувайся. Погріємося трохи.
Зоська задоволено опустилася на гладку дубову лавку, стягла ущент намоклий чобіт. Хлопчик знову сів на своє місце за столом.
— Що читаєш? — спитала Зоська, зазираючи в книжечку.
— Я? «Таємничий острів», — переборюючи ніяковість, відповів хлопчик по-білоруськи.
— Знаю. Хороша книга.
— Ага. Тільки кінця немає. Кінець тут вирваний, — сказав і засоромився хлопчик.
— Кінець, прошу пані, вирваний, так він її чотири рази прочитав. Уже майже напам'ять знає, — заговорила від печі господиня, і в тоні її Зоська відчула ледь приховану гордість за успіхи сина. Що ж, загалом це їй сподобалося.
— Та якби ж кінець був, — сумовито сказав хлопчик, забавляючись книжкою. Зоська поправила онучу і з натугою ледве натягла чобіт.
— Так ти не знаєш, чим скінчилося? Я зараз тобі розповім. Тебе як звати?
— Вацик.
— Ану дай книжку, Вацик.
Вона присунулася ближче до каганця, взяла з рук хлопчика книжку. Господиня відійшла від печі й з явною цікавістю спостерігала за гостями і сином. Зазирнув у книжку й Антон. За їхніми плечима у півтемряві принишкло зросле щетиною обличчя господаря.
— Так. На чому тут обривається? Ага, вибух на острові. Ну, а далі люди кинулися в море. Корабель же добудувати вони не встигли і рятувалися на рифах. Здається, всі повинні були загинути. Та в найостанніший момент на горизонті з'явився корабель капітана Гранта. Грант плив по Айртона…
— А, щоб зняти його з острова? — здогадався Вацик.
— Отож. Бо термін заслання бунтівника скінчився, і капітан Грант плив, щоб його зняти. І він урятував усіх.
З рідкісною для підлітка увагою Вацик стежив за кожним порухом на її обличчі, ловив кожне її слово, і цей його погляд і його увага швидко нагадали Зосьці довоєнних хлопчаків у Скіделі, котрим вона іноді теж читала книжки. Всього півтора року минуло з того мирного й повного надій часу, а як усе круто змінилося у світі. І, мабуть, змінилася вона сама. Куди тільки подівся її молодечий запал, безтурботна лег кість у житті. Все придушила, заплювала, розтоптала війна.
— Любиш книжки читати? — запитала Зоська. Вацик повільно, по-дорослому зітхнув і закрив книжку.
— Люблю, але де їх узяти? У Стасика Кемпеля було три, то я їх прочитав уже.
— Прошу пані вибачити, — м'яко втрутилася в розмову господиня. — Вацик був відмінником у школі, грамоту має. Стефан! — дещо іншим, майже начальницьким тоном звернулася вона до чоловіка. — Покажи пані грамоту.
— Так, люба…
Господар слухняно кинувся в іншу половину хати, а господиня з тією ж м'якістю в голосі запитала:
— Далеко пані йде?
— Ні, недалеко, — відказала Зоська. — Тут близько. Та ногу намулила.
— Ой, ой, так недобре в дорозі. Треба їхати пані.
— Чому? Ми пішки…
— Мабуть, пані з паном їсти хочуть? — запитала господиня, й Зоська засоромилася.
— Дякуємо. Але ми, знаєте…
— А що? Ми не проти, — підхопив Антон. — Гріх од їди відмовлятися.
З другої половини хати вийшов господар із шкільною грамотою сина, загорнутою в стару газету, та не встиг розгорнути газету, як господиня розпорядилася:
— Стефан, неси молоко, сало…
— Так, люба, — звично відказав Стефан, майже бігцем направляючись до трьохстінної прибудови.
Зоська не дуже уважно пробігла очима декілька рядків грамоти відмінника п'ятого класу й передала грамоту Антону. Здається, вони зробили правильно, що зайшли на цей хутір. Перше враження було, що господарі добрі люди, а головне, ні про що не питалися і, напевно, мало цікавилися тим, хто їхні нічні гості. Лише господиня запитала, куди йдуть, але це досить звичайне в таких випадках запитання, за яким, мабуть, не було нічого, крім звичайної цікавості.
Господиня тим часом почала швидко накривати стіл, розстеляти коротеньку льняну скатертину, дістала з посудника кілька чистих глиняних мисок, дерев'яні ложки. Потім принесла буханець житнього хліба й почала різати його, притуливши до грудей, так само, як колись робила Зосьчина мама. Хустинку вона зсунула з голови на плечі, і її біле моложаве обличчя з тонкими зморшками коло вуст освітилося милою спокійною добротою. Такі жіночі обличчя завжди подобалися Зосьці, хоча й зустрічалися вони в цю пору не часто.