Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— Ціш-ціш-брунн-брунн! — гримнув хор голосів, за яким на мить не стало чути більш нічого, лише подеколи пробивалися мізерні уривки інших слів:

— У-нус, Ре-б'я...

А потім знялося справжнє ревище, яке тут, на цьому подвір'ї лунало, ніби хрипіння несправного радіоприймача. Цішбруннська двійка здобула перемогу; тепер напруження зійшло з облич сестер, обидві зірвали з голів потемнілі від поту пов'язки, впевнено підвеслували до фінішного човна й замахали руками батькові з матір'ю.

— Ціш! Ціш! — вигукували вболівальники.— Ура! Ціш!

Над їхніми тенісними м'ячами, думав Пауль, червона кров на білих волохатих м'ячах.

— Грифе! — стиха покликав він.— Ти нагорі?

— Агов,— озвався втомлений голос.— Іди сюди!

Дерев'яні сходи наскрізь просякли літньою спекою, тхнуло дьогтем і линвами, якими ніхто не торгував уже понад двадцять років. Грифів дід ще був власником усіх оцих комор, будинків, мурів. Батькові Грифа належала вже хіба що десята частина всього цього добра. «А я,— казав не раз Гриф,— матиму лише голубник, де колись держав голубів батько. Там є де простягтися на весь зріст, і я вилізу туди й роздивлятимусь великий палець на своїй правій нозі... Та й голубник буде моїм тільки тому, що він нікому ні до чого».

Стіни тут, нагорі, були обвішані старими фотографіями. Знімки були темно-червоні, аж руді. Біле на них потьмяніло й пожовкло. Пікніки дев'яностих років минулого сторіччя, змагання човнярів двадцятих років нинішнього, лейтенанти сорокових; молоді дівчата, що повмирали тридцять років тому бабусями численних онуків, журливо споглядали своїх супутників життя на протилежній стіні — торгівців вином чи линвами, власників судноверфей, чию бідермаєрівську тугу також відбили на фотоплівці перші аматори дагеротипів; студент тисяча дев'ятсот десятого року поважно дивився на свого сина, фенріха, що замерз на Чудському озері. Горище було притулком допотопних меблів, і поміж усім тим красувалась модерна книжкова полиця зі скляними банками; в одних купою лежали червоні гумові кілечка, вміст інших тьмяно проглядав крізь густий шар пилюки на склі: темне сливове повидло й консервовані вишні, блідо-червоні, анемічні, мов уста хворої дівчини.

Гріфдуне лежав на ліжку, голий до пояса; його запалі груди здавалися такими білими проти червоних щік, аж страшно ставало; він скидався на червону маківку, черешок якої вже зів'яв. Вікно було запнуте простиралом із сурового полотна — на ньому, наче висвітлені рентгеном, проступали всі плями, і сонячне проміння, проціджене крізь цю заслону, сповнило мансарду жовтим сутінком. На підлозі валялися шкільні підручники, на нічному столику повисли Грифові штани, а на умивальнику — сорочка; зелена вельветова куртка висіла на стіні поміж розп'яттям і листівками з краєвидами Італії: ослики, стрімкі узбережжя, кардинали. Коло ліжка стояла розкрита банка сливового повидла, звідки стирчала металева ложка.

— Знову регата. Човни, байдарки, який де не є водний спорт — тільки їхнього й клопоту. Танцюлі, теніс, гульки на святі збирання винограду, випускний бал, співи... Які колони підпиратимуть ратушу — позолочені, срібні, мідні,— чи не однаково... Господи, Паулю,— тихо сказав Гриф,— ти що, справді був там?

— Та був.

— І що?

— Нічого. Я й цим разом завернув назад. Не можу. Усе це дурне. А ти?

— Я вже давно кинув туди ходити. Нащо? Я ось думав: який зріст для нас найкращий... Кажуть, що я зависокий на свої чотирнадцять, а ти занизький. А в кого зріст такий як треба, ти знаєш?

— У Плокама.

— І що, хочеться тобі бути таким заввишки, як він?

— Ні, не хочеться.

— Ось бач,— сказав Гриф,— бувають...— Він раптом замовк, перехопивши Паулів погляд, що неспокійно блукав по кімнатці.— Ти чого? Шукаєш?..

— Умгу,— відповів Пауль,— де він у тебе лежить?

— Пістолет?

— Атож, давай його сюди.— Я це зроблю над коробкою з новенькими тенісними м'ячами,— думав він.— Ну,— сказав він нетерпляче,— давай, кажу.

— Ат.— Гриф похитав головою і зніяковіло витяг ложку з банки на підлозі, але зараз-таки знову застромив її в повидло й зчепив пальці.— Краще закурімо. До чверті на восьму ще бозна-скільки часу. Змагання на човнах, на байдарках — усе це може затягтися ще й надовше. А тоді ще гулятимуть у парку. Кольорові ліхтарики, вшанування переможців. Твої сеструні перемогли в парному заїзді. Ціш-ціш-ціш...— тихо перекривив він.

— Покажи пістолета.

— Ат, навіщо? — Гриф сів на ліжку, вхопив банку з повидлом і пожбурив нею в стіну; скалки полетіли на всі боки, ложка стукнулась об край книжкової полиці й, перекрутившись у повітрі, впала перед ліжком. Повидло ляпнулося на підручник «Алгебра, частина І», а решта густим синім патьоком потекла по жовтому тиньку стіни, набувши зеленавого відтінку. Хлопці непорушно й мовчки втупилися очима в стіну. Аж як брязкіт завмер і рештки повидла спливли зі стіни на підлогу, обидва здивовано перезирнулися: розбита банка не справила на них враження.