Борва мечів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #3
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Борва мечів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: вересень 2013—грудень 2014 рр.
Перша редакція, виправлена: 21 лютого 2015 р.
«Хай вас усіх Інші ухоплять» — подумав Джон, поки дивився, як вони видираються крутим схилом гребеня і зникають під деревами. Він знав, що дичаки долали Стіну в такий спосіб не вперше — і навіть не всоте. Вартові нагорі Стіни перестрівали криголазів двічі або тричі на рік, а інколи розвідники надибували розбиті трупи невдах, які з неї впали. Уздовж східного узбережжя наскочники здебільшого будували човни, щоб ними крадькома долати Тюленячу затоку. На заході вони пірнали у темні безодні Кугави, намагаючись обійти Тіньову Вежу. Але у глибині суходолу між морями не було іншого способу подолати Стіну, ніж перелізти через неї. Саме цей спосіб обирало чимало наскочників. «Та повернулися не всі» — подумав Джон із дещицею похмурої гордості. Криголази мусили залишати своїх коней за Стіною, тому з південного її боку молоді, зелені та гарячі наскочники нерідко цупили перших-ліпших коней, які траплялися назустріч. Тоді зчинявся галас і тривога, летіли круки, і часто-густо Нічній Варті вдавалося вистежити і повісити дичаків, перш ніж ті встигали утекти зі здобиччю та вкраденими жінками. Джон знав, що Ярл не припуститься такої помилки, але мав сумнів щодо Стира. «Магнар уміє правити, та не уміє грабувати. Він ніколи не вчився гри, в яку грають наскочники.»
— Онде вони, — вказала Ігритта.
Джон підняв очі й побачив, як перший криголаз з’являється над верхівками дерев. То був Ярл — він знайшов дерево-вартовину, що спиралося на Стіну, і повів ним своїх людей угору. «Лісові не можна дозволяти підповзати так близько. Тепер вони вже на три сотні стоп вище від землі, а ще й льоду не торкнулися.»
Джон дивився, як дичак обережно перебирається з дерева на Стіну, спершу вирубавши собі для рук приступки короткими різкими ударами сокирки-кригоруба. Мотузка навколо стану з’єднувала його з другим дичаком у загоні, який ще дерся деревом. Крок за кроком, поволі Ярл просувався вище, вирубуючи дорогою сходинки своїми шпичастими чоботями там, де не міг знайти вже готових. Коли він опинився за півтора сажні вище від вартовини, то став на вузькій крижаній призьбі, причепив сокирку до паса і забив у щілину залізного кілка. Другий чолов’яга перебрався на Стіну позаду нього, а третій тим часом долав шлях до вершини дерева.
Інші два загони не мали під собою зручних дерев, і за якийсь час тенни почали непокоїтися, чи не загубилися ті при спробі видертися гребенем. Ярлів загін уже цілком сидів на Стіні, ще й устиг подолати сажнів десять чи дванадцять, коли нарешті в полі зору з’явилася решта. Загони повзли Стіною стоп за шістдесят один від одного; середнім був Ярлів, од нього одесну — загін Грига Козорога, чия довга білява коса робила його добре помітним знизу, а ошую — худорлявого наскочника на ймення Еррок.
— Повільно! — гучно пожалівся магнар, видивляючись, як загони рухаються угору. — Він що, забув про чорних ґав? Хай лізе швидше, поки нас не побачили.
Джон мусив прикусити язика. Він надто добре пам’ятав Вискливий Пересув і нічний підйом при місячному світлі разом із Вужем. Тієї ночі серце в нього разів п’ять чи шість падало кудись у п’яти, ноги й руки наприкінці шляху жахливо боліли, а пальці геть затерпли. «І то ще був камінь, не лід.» Камінь — суцільний та міцний, лід — зрадливий та непевний. У такий день, коли Стіна ллє сльози, лід легко тане і руйнується навіть від тепла людської руки. Велетенські брили зсередини лишаються заморожені й тверді, ніби скеля, але ззовні їхня поверхня стає слизька, нею течуть струмки, а там, де просочується повітря, вона може навіть розпушитися, мов сніг. «Що не кажи про дичаків, а боягузами їх не назвеш.»
Все ж таки Джон мимоволі бажав, аби страхи Стира виявилися ґрунтовними. «Якби боги мали ласку… якби вартові застукали нас тут і поклали усьому край.»
— Жодні стіни ніколи не вбережуть тебе конче напевне, — одного разу казав йому батько, коли вони разом походжали мурами Зимосічі. — Стіна має лише ту силу, яку дають їй захисники.
Дичаків було сто і двадцять, але навіть чотирьом захисникам дістало б сили скинути їх униз кількома добре націленими стрілами та цебром каміння. Проте на Стіні не з’являлося і одного захисника. Сонце лізло вгору небом, дичаки лізли вгору Стіною. Ярлова четвірка лишалася добряче попереду ще пополудні, але потім натрапила на ділянку поганого льоду. Ярл зачепився мотузяним зашморгом навколо вирізьбленого вітром гострого шпилю і тримав на ньому свою вагу, але клятий шпиль зруйнувався і полетів донизу, а з ним і сам Ярл. Шматки криги завбільшки з людську голову сипонули градом на дерево унизу, але люди вчепилися у свої приступки, лід утримав кілки, і Ярл, вибравши довжину мотузки, рвучко повиснув на її кінці.