У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

До того ж, якоїсь особливої цікавосте розмова про Жільбертиних дідуся і бабусю, про титул почесного біржевого маклера, мабуть, не становила ні для неї, ні для батька. То тільки моя уява вирвала й освятила в людському Парижі одну родину, так само як вона вирвала в камінному Парижі одну кам'яницю, фасад якої приоздобила скульптурами, а вікна коштовним розписом. Але ці оздоби бачив лише я. Моя рідня вважала, що кам'яниця, де мешкав Сванн, подібна до всіх інших кам'яниць, збудованих одночасно в околиці Булонського лісу, а родина Сванна в їхніх очах нічим не відрізнялася від багатьох інших родин маклерів. Оскільки ця родина мала прикмети, притаманні людському родові, мої батьки так чи інакше шанували її, але не бачили в ній нічого виняткового. Але не менші, а то навіть і більші мали прикмети, як вони вважали, й інші родини. Отож визнавши, що Сваннів будинок стоїть у зручному місці, вони запевняли, що інший будинок розташований ще краще, хоча він не мав нічого спільного з Жільбертою, або ж заводили мову про фінансистів куди вищого рангу, ніж її дідусь; якщо ж іноді виникало враження, що вони згодні зі мною, то потім з'ясовувалося, що це непорозуміння, і воно одразу ж розвіювалося. Бо для того, щоб угледіти в світі, який оточував Жільберту, якусь нову властивість, аналогічну у сфері відчуттів тому, чим може бути у сфері барви інфрачервоне світло, моїм родичам бракувало додаткового, нетривкого почуття, яким мене обдарувало кохання. Того дня, коли Жільберта застерігала мене, що на Єлисейські Поля вона не прийде, я намагався робити прогулянки, які бодай трошки наближали мене до неї. Іноді я тягнув Франсуазу, ніби на прощу, до оселі, де мешкали Сванни. Я змушував Франсуазу без кінця-краю переказувати мені те, що вона узнала від мадемуазель про пані Сванн. «Здається, вона дуже вірить в образки. Ніколи не виправиться в путь, як пугикне сич, як їй причується цокання годинника, як побачить кицьку опівночі, як раптом меблі заскриплять. Надто вже ревна вона вірна!» Я був настільки закоханий у Жільберту, що як бачив старого метрдотеля Сваннів, який вигулював пса, то від хвилювання ставав як уритий і вліплював у його білі бурці закоханий погляд.

— Що з вами? — питала мене Франсуаза.

Ми доходили аж до брами Сваннів, і там швейцар, ні з ким не зрівнянний швейцар, навіть від нашивок на лівреї якого віяло тими самими щемливими чарами, які я відчував в імені Жільберта, споглядав мене з таким виглядом, ніби знав, що я належу до тих упосліджених істот, котрим ступати за поріг таємничого життя, яке приставили його охороняти, зась, а прорізані над ним вікна антресолей, здавалося, розуміли, чому вони зачинені, і куди більше скидалися на Жільбертині очі, схожість із якими посилювали шляхетні згортки їхніх муслінових фіранок, ніж на якісь інші вікна. В інші дні ми гуляли бульварами, і я ставав на розі вулиці Дюфо; я чув, що звідти часто можна бачити, як Сванн іде до дантиста; і моя уява настільки відособлювала Жільбертиного батька від решти людського роду, його поява в реальному світі вносила до цього світу стільки чудесного, що я, перш ніж дійти до церкви Мадлен, уже хвилювався на думку, що підходжу по вулиці, де мене може засліпити надприродне видиво.