У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

Нарешті цей новий лад, вироблений незримою робітницею, пересвідчував ось у чому: хоч би як ми тішилися, що в своєму несправедливому ставленні до нас дана особа нещира, проте послідовність її поводження настільки очевидна, що проти цієї очевидности наші самовтішання безпорадні, і ось саме ця очевидність, а зовсім не наші самовтішання, відповість нам на запитання, як вона поводитиметься завтра.

Моє кохання вслухувалося у ці нові для неї орації, які переконували його, що завтрашній день не відрізнятиметься від усіх попередніх днів, що почуття, яке Жільберта живить до мене і яке за давністю часу змінитися не може, це — байдужість, що приятелюємо ми обоє, а кохаю лише я. «Все це правда, — відповідало моє кохання, — від такого приятелювання сподіватися нема чого, у ньому ніяких змін не станеться». І я подумки просив Жільберту від завтрашнього таки дня (або відкладаючи це до якогось свята, якщо свято було не за горами, до дня народження, ну, скажімо, до Нового року, словом, до одного з тих особливих днів, коли час починає новий відлік, відкинувши спадок минувшини, не приймаючи заповіданих йому прикрощів) поставити хрест на нашій колишній приязні й закласти підмурок нової приязні.