У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

Пан Сванн ґречно відповідав на поклони Жільбертиних подружок, навіть на мій, хоча й посварився з моїми батьками; щоправда, він не подавав знаку, що пізнає мене. (Ці його поклони нагадували мені ще комбрейського Сванна; про того колишнього Сванна у мене зберігся спомин, але зовсім млистий, бо відтоді як я знову побачився з Жільбертою, Сванн був для мене Жільбертиним батьком, а не комбрейським Сванном; так само як думки, які нині асоціювалися в мені з його ім'ям, були відмінні від тих, які поєднувалися з ним раніше і які уже не спадали мені, коли я думав про нього, так і він сам зробився для мене іншою особою; а проте я пов'язував його якимсь штучним, побічним, неміцним ланцюжком з нашим давнім гостем; тепер усе мало для мене вагу в зв'язку з тим, наскільки це корисно для мого кохання; ось чому я з почуттям сорому і жалю, що не можу вимазати їх з мого життя, воскрешав перед внутрішнім зором ті роки, коли в очах цього самого Сванна, який був нині переді мною на Єлисейських Полях і якому Жільберта, на щастя, не сказала, як мене звати, я часто виглядав вечорами смішним, бо просив маму, як вона пила зі Сванном, з моїм батьком, з дідусем і бабусею каву за столиком у саду, прийти до мене нагору попрощатися.) Сванн дозволяв Жільберті погуляти ще чверть години і, вмостившись, як і всі інші, на залізному стільці, брав квиток тією самою рукою, яку так часто потискав Філіпп VII, а ми знову гасали по травнику, колошкаючи голубів, і, прегарні, мінливопері, серцеподібні, — Грона безу з пташиного царства, — вони ховалися де попадя: той сідав на велику кам'яну вазу і встромляв у неї дзьоба так, ніби там було насипано для нього гору ягід та зерна і він дзьобав їх, той приземлявся на статую і ніби вінчав її голову однією з емалевих оздоб, барвистість яких пожвавлює камінну монотонність деяких античних скульптур, вінчав емблемою, яка обдаровує богиню новим епітетом, що робить її відмінною від інших божеств, достоту як простих смертних різнять імена.