Діти Дюни

— Розпізнаю мудрість твоєї бабки в цих словах, — сказав Фарад’н.

— Це добре й слушно, кузене. Вона питала мене, чи я Гидь. Я заперечив. І це було моїм першим віроломством. Бач, Ганіма уникла цього, а я ні. Я був змушений урівноважувати внутрішні життя під натиском надмірних доз меланжу. Я добився активної співпраці цих пробуджених життів усередині мене. Роблячи це, я уникав найбільш зловмисних і обрав домінантного помічника, якого нав’язала мені одна з моїх внутрішніх свідомостей — мій батько. Насправді ж я не є ні моїм батьком, ні моїм помічником. З іншого боку, я не Другий Лето.

— Поясни.

— Ти напрочуд безпосередній, — промовив Лето. — Я спільнота, у якій домінує один, древній і надзвичайно могутній. Він був батьком династії, що проіснувала три тисячі наших літ. Він звався Гарумом, і, доки його династія не звелася до слабких і марновірних потомків та не згасла, його піддані жили в ритмічній піднесеності. Їхні порухи були підсвідомими й узгоджувалися з порами року. Вони породжували особистостей, що зазвичай були недовговічними, марновірними та легко приймали провід бога-короля. Як цілість, були могутнім народом. Виживання виду стало їхньою навичкою.

— Мені це не подобається, — сказав Фарад’н.

— Мені теж, — погодився Лето. — Але це Всесвіт, який я творитиму.

— Чому?

— Бо це урок, якого я навчився на Дюні. Ми підтримували присутність смерті як домінантну примару для всіх тутешніх мешканців. Завдяки цій присутності мертві змінили живих. Люди в такому суспільстві живуть, опустивши очі й втупившись у власну утробу. Та коли настає час протилежності, коли вони підіймаються, то стають величними й прекрасними.

— Це не відповідь на моє питання, — запротестував Фарад’н.

— Ти не віриш мені, кузене?

— Як і твоя бабуся.

— Слушно, — сказав Лето. — Але вона погодиться, бо мусить. Урешті-решт, бене-ґессеритки — прагматики. Знаєш, я поділяю їхній погляд на наш Усесвіт. Ти носиш мітку цього Всесвіту. Зберігаєш навички правління, класифікуючи все довколишнє з погляду його можливої загрози чи цінності.

— Я погодився бути твоїм писарем.

— Це тебе вдовольнило й полестило справжньому таланту історика. Ти рішуче геній у всьому, що стосується читання сучасності в категоріях минулого. Кілька разів ти випередив мене.

— Мені не подобаються твої завуальовані інсинуації, — промовив Фарад’н.

— Добре. Ти перейшов від нескінченних амбіцій до свого теперішнього нижчого становища. Моя бабуся не застерігала тебе від нескінченності? Вона притягує нас, як прожектор уночі, засліплює і штовхає до ексцесів, що можуть завдавати шкоди скінченному.

— Бене-ґессеритські афоризми! — запротестував Фарад’н.

— Але куди точніші, — відповів Лето. — Бене Ґессерит вірили, що можуть передбачити хід еволюції. Але вони не зважили на власні зміни впродовж цієї еволюції. Закладали, що залишаться незмінними під час розвитку розплідної програми. Я не маю такої рефлексивної сліпоти. Уважно придивися до мене, Фарад’не, бо я вже не людина.