Баладна традиція проявляється також у піснях, де йдеться про чарування чи ворожбу:
В саду ходила, квіти збирала,
Тепер до тебе ходити мушу.
Кого любила — причарувала.
Ходити мушу, любити буду,
Причарувала серце і душу
Скажу по правді — сватать не буду.
Вони часто наповнені незвичайними, небуденними ситуаціями (вдова приворожує молодого хлопця, дівчина — чужого нареченого і т. п.).
Дозволь, мати, вдову взяти.
Вдова вміє чарувати.
Вдова буде шанувати.
Вчарувала мужа свого,
Не дозволю вдову взяти
Вчарує й тя молодого.
Від балад такі пісні відрізняються тим, що в них відсутній епічний компонент (сюжетність, розповідність). Вони, як й інші ліричні пісні, побудовані на якомусь життєвому епізоді, але в них розвивається не сюжетна канва, а відтворюється духовний стан, спричинений цим моментом: почуття, думки, не зупиняючись на причинах, наслідках, розв'язці подій, що викликала ці емоції.
Пісні про кохання перегукуються також із казкою (більшість казкових сюжетів побудовані теж на любовному конфлікті). Крім казкових екзотичних пейзажів, використовуються інші казкові елементи, наприклад, образ судженої дороги:
Ой три шляхи широкії докупи зійшлися
— На чужину з України брати розійшлися.
Неодноразово повторюється прийом потрійності:
Ой у полі три криниченьки.
Любив козак три дівчиноньки —
— Чорнявую і білявую, Третю руду, препоганую.
Казкового колориту надається силам природи, до яких звертаються ліричні герої і персонажі за допомогою, порадою:
Місяць і зіроньки, чом ви не сяєте,
А мій миленький любить другу, чом ви не скажете?
Або:
Соловейку, рідний брате.
Виклич мені дівча з хати.
Такі звертання до сил природи, що тепер здаються художніми метафорами, є відлунням древніх форм магії та ворожіння за допомогою небесних світил, дерев; часте звернення у ліриці за порадою до птахів є залишком ритуалів птаховолхвування.
Міфологічно-символічного значення набуває архетип води у всіх його модифікаціях. Закохані живуть на різних берегах (у різних світах — поділ на «своїх» і «чужих»), побачення відбувається коло річки, перейти чи переплисти річку означає одруження:
Тече річенька невеличенька — Скочу-перескочу... Віддайте мене, моя матінко, За кого я хочу.
Або:
Взяла відеречка та й пішла по воду,
А там хлопці-риболовці прекрасні на вроду.
Хлопці-риболовці прекрасні на вроду,
Візьміть мене на той човен, перевезіть без воду.
Ми б тя перевезли, щоб хвиля не била,
Якби твоя стара мати тяжко не тужила.
Не буде плакати, не буде тужити,
Вона сама добре знає — не мала'м з ким жити.
Звідси символічне значення образу кладки: хлопець зустрічає дівчину на хисткій кладці, що означає непостійність почуттів, зрадливе кохання.
Поетику пісень про кохання вирізняє:
— романтичний характер зображення дійсності, для якого властиві ідеалізація почуттів ліричного героя (наприклад, закохана дівчина ні про що більше не думає, крім свого обранця — не їсть, не спить, чекаючи на побачення з ним):
А я візьму кріселечко,
Сяду край віконця.
Я ще очі не зімкнула,
А вже сходить сонце.
(«Цвіте терен»)
— гіперболізація душевних драм (втрата коханого сприймається, як кінець життя):
Ой не хочу, дівчинонько,
На твій посаг дивитись.
Краще піду в синє море,
В бистру річку топитись.
— сентименталізація — надмірна чутливість героїв (вони плачуть, зітхають під час побачень, козак ридає, коли втрачає дівчину):
Гиля, гиля, сиві гуси.
Гиля, гиля до води.
Посватали дівчиноньку
— Плаче козак молодий.
Або:
(«Гиля, гиля, сиві гуси»)
А у гаю край Дунаю з тою самотою Плачу, тужу ще й ридаю, мила, за тобою...;
— драматизм, що виявляється у напруженості змісту, психологічній насиченості, контрастності почуттів, небуденності життєвих епізодів;
