Маг

Залягла тиша.

— Я просто подумала, як воно буде, коли повернуся сюди завтра ввечері. Ото й усе.

— Я писатиму. Щодня.

— Так.

— Це буде своєрідне випробування. Побачимо, чи дуже тужитимемо одне за одним.

— Я знаю, що воно таке, коли хтось від’їжджає. Тиждень помираєш, тиждень тобі болить, тоді починаєш забувати, а згодом видається, що нічого й не було, що це сталося не з тобою, і знизуєш плечима. І кажеш собі: динґо, це життя, і так уже воно влаштоване. По-дурному влаштоване. Немовби ти нічого не втрачаєш назавжди.

— Я не забуду тебе. Ніколи не забуду.

— Забудеш. І я тебе теж.

— Треба жити далі. Хай як воно сумно обертається.

Надовго замовкнувши, Алісон мовила:

— Та ти й знати не знаєш, що таке печаль.

Ми проспали. Я навмисно наставив будильника на пізнішу пору, щоб довелося поспішати й не було часу на сльози. Алісон снідала стоячи. Ми говорили про всілякі дурниці — про те, що треба змінити замовлення в молочника й брати одну пляшку замість двох, про те, куди міг заподітися мій читацький квиток. Нарешті вона відставила чашку по каві, ми підійшли до дверей. Я дивився на її обличчя так, ніби ще не пізно, ніби все це тільки страшний сон; дивився на пухкі щічки, на сірі очі, що шукали мого погляду. Алісон навернулися сльози, вона ворухнула вустами, неначе хотіла щось сказати. Не сказала. Рвучко й незграбно подалася до мене, поцілувала так коротко, що я майже не відчув її губ, — і поминай як звали. Пальто з верблюжої вовни щезло за поворотом сходів. Не оглянулася. Я підійшов до вікна й побачив, як вона квапливо переходить вулицю. Побачив світле пальто й солом’яно-жовте волосся під його колір. Ось рука сягає до сумочки, виймає хусточку, щоб висякатися. Алісон ані разу не озирається. Кинулася бігти. Відчинивши вікно, я висунувся й дивився, поки вона звернула на Марилебон-роуд. І навіть там, на самому розі, в останню мить, таки не оглянулася.

Зачинивши вікно, я помив посуд, застелив ліжко, сів за стіл, заповнив чек на п’ятдесят фунтів і написав записку.

Люба Алісон, повір, що якби мені вибирати, я вибрав би тільки Тебе. Я не міг показати, що мені набагато сумніше, ніж могло б видатися збоку, бо тоді ми обоє збожеволіли б. Носи, будь ласка, ці сережки. Прошу Тебе взяти ці гроші, купити моторолер і об’їздити місця, де ми бували… Зрештою, розпорядися цими грошима на свій розсуд. Будь ласка, дбай про себе. Господи, якби ж то я був вартий того, щоб на мене чекали…

Ніколас

Лист мав справляти враження написаного спонтанно, хоча я кілька днів добирав кожне слово. Я вклав записку і чек у конверт і поставив його на каміні поряд із гагатовими сережками у футлярі — якось ми побачили їх на вітрині зачиненої антикварної крамнички. Відтак поголився і вийшов, щоб поїхати на таксі.

Коли таксі звернуло з нашої вулиці, я гостро відчув, що вивільнився. Не таке гостре, зате набагато бридкіше було відчуття того, що Алісон кохала мене дужче, ніж я її, тож невідомо в чому, але моє взяло гору.