Маг

Від педагогічної комісії я дістав телеграму, що підтвердила моє призначення, а тоді поштою надійшли контракт, який мені належало підписати, й люб’язний лист каліченою англійською від директора школи. Міс Спенсер-Гейґ розшукала адресу вчителя, що працював там торік, а тепер мешкав у Нортумберленді. Вона нічого не знала про цього чоловіка, бо його найняли не через посередництво Британської ради. Я написав йому, але не дістав відповіді. До від’їзду залишалося десять днів.

З Алісон мені випадало дуже нелегко. Довелося відмовитися від помешкання на Рассел-сквері, й ми змарнували три дні на пошуки якогось підхожого кутка для неї. Нарешті знайшли велику кімнату-майстерню недалеко від Бейкер-стриту. Пакування і переїзд добряче далися взнаки нам обом. Я мав виїхати допіру другого жовтня, натомість Алісон уже почала ходити на роботу, отож перед нами стало непосильне завдання — примиритися з потребою рано вставати й жити за розпорядком. Двічі ми неабияк погиркалися. Першу сварку розпочала вона й потрόхи підливала олії до вогню, аж нарешті вилила всю свою зневагу до чоловіків узагалі й до мене зокрема. Я був снобом, франтом, дешевим спокусником — усього не перелічиш, а наступного ранку Алісон, снідаючи, правила крижану мовчанку. Надвечір я пішов на її курси, даремно дожидався цілу годину й повернувся додому. Там її теж не було. Зателефонував у цю авіакомпанію й дізнався, що нікого з практиканток сьогодні не затримали. Я чекав, набираючись злости, до одинадцятої, поки вона нарешті з’явилася. Не кажучи ні слова, зайшла до ванної, скинула плаща й напилася молока, як звикла була перед сном.

— Де тебе дідько носив?

— Ані не гадаю відповідати.

Алісон схилилася над електроплиткою в закутку, що правив нам за кухню. Вона наполягла на тому, щоб винайняти дешеве помешкання. А мене тіпало від того, що ми мусимо їсти й спати в одній і тій самій кімнаті, ділити з сусідами ванну, перешіптуватися й цитькати.

— Знаю, де ти була.

— Мені байдуже.

— Ти була в Піта.

— Хай тобі буде. В Піта, — обдала мене лютим оком Алісон. — І що з того?

— Могла б дочекатися четверга.

— А навіщо?

Ось тоді мені луснув терпець. Я постарався пригадати й випімнути їй усе те, що могло якнайдошкульніше допекти. Нічого не сказавши, вона роздяглася, лягла, відвернулася до стіни й беззвучно заридала. У тиші я з величезним полегшенням подумки повторював, що скоро позбудуся того всього. Не те щоб я справді вважав справедливими свої дотинки — попросту й досі злостився на Алісон, що довела до них. Зрештою я сів на ліжку поруч неї й дивився, як з-під набряклих повік сочаться сльози.

— Я чекав на тебе кілька годин.

— Я була в кіно, а не в Піта.

— То чому брешеш?

— Бо ти мені не довіряєш. Гадаєш, що я справді можу до нього піти.

— Це ж треба — насамкінець отак усе спаскудити.