Маг

Другий лист надійшов наступного дня. В конверті був тільки розірваний чек, і на одній половині стояв карлюкуватий напис «Ні, дякую». За два дні прийшов третій лист, повний захвату над якимсь кінофільмом, мало не приятельський. А закінчувався він так: «Забудь мого першого листа. Я вибилася з рівноваги. Тепер усе минулося. Уже не поводитимуся ось так по-старомодному».

Звісно, я відписував їй якщо й не щодня, то принаймні два-три рази на тиждень — довгі послання з самозвинуваченнями та виправданнями, аж одного разу Алісон висловилася: «Попрошу Тебе перестати товкти про наші стосунки. Пиши про те, що робиш, про острів, про школу. Знаю, хто Ти і що Ти. То й будь таким. Коли описуєш щось, тоді можу уявити, що я з тобою, й побачити те, що бачиш. Не ображайся. Пробачити — це забути».

Помалу наше листування перейшло з почуттів на факти. Вона писала про роботу, про свою нову подругу, про всякі дрібні домашні справи, про фільми та книжки. Я — про школу й острів, як і просила Алісон. Одного разу вона надіслала фото — в однострої стюардеси. Коротко підстриглася, заправила волосся під пілотку. Всміхалася, але на тлі цієї уніформи усмішка видавалася нещирою, професійною. Світлина виразно попередила мене, що це вже не та Алісон — моя і нічия більш, про яку я любив згадувати. Згодом листи стали надходити тільки раз на тиждень. Фізична туга, яка докучала мені весь перший місяць, почала зникати, хоч подеколи я прагнув Алісон і віддав би все, аби тільки опинитися з нею в ліжку. Але це були ознаки утримання, а не туги за коханням. Одного дня мені спало на думку, що будь я не на острові — покинув би цю дівчину. Писання листів перестало бути приємністю, перетворилося на обов’язок, і я вже не квапився після вечері усамітнитись у своїй кімнаті. Абияк шкрябав послання в класі й в останню мить посилав з ним учня до брами, щоб віддати шкільному листоноші.

Під час канікул ми з Деметріадесом вибралися до Афін. Він запропонував гуртом відвідати його улюблений бордель у передмісті. Запевнив, що дівчата в ньому здорові. Повагавшись, я згодився. І справді, у чому ж полягає моральний обов’язок поета (не кажучи вже про циніка), як не в аморальності? Коли ми вийшли звідти, падав дощ, і тінь мокрого евкаліптового листя, освітленого рекламою над входом, нагадала мені нашу спальню на Рассел-сквері. І Алісон, і Лондон щезли, згинули, стали вигнанцями; я викреслив їх із життя. І постановив сьогодні вночі написати Алісон, що й знати її не хочу. Коли ми добралися до готелю, я був п’яний як чіп, тому й не уявляв, щό саме треба написати. Може, те, що, як показав час, я не вартий її вірности? Що Алісон мені набридла? Що я самотній, як ніколи, й нічого іншого не прагну? Хай там як, я надіслав якусь нікчемну листівку, а перед від’їздом пішов до цього закладу ще раз, уже без приятеля. Однак ліванська німфетка, до якої я прийшов, була зайнята, а інші дівчата мені не сподобалися.

Настав грудень, ми й далі листувалися. Я відчував, що вона щось приховує. Надто вже прісним і безгрішним описувала Алісон своє життя. Тож я не здивувався, коли надійшов останній лист. Однак я не сподівався, що почуватимуся таким розжаленим і обманутим. Не так ревнував, як прагнув Алісон. Миті ніжности й єднання, миті, коли двоє втрачають свою окремішність і зливаються водно, прокручувалися в моєму мозку, ніби кадри якогось банального сльозоточивого кіно, яке хочеш забути, але не можеш. Я читав і перечитував цього листа. Ось як буває: двісті заяложених, зачовганих слів — і кінець усьому.