Знищення

Якщо зайти занадто далеко.

Але потім топограф вкотре зазирнула за ріг і раптом відскочила просто на мене, відштовхнула мене назад, на сходинку вище, і я дозволила їй це.

— Тут, унизу, щось є, — прошепотіла вона мені на вухо, — ніби людина чи тіло.

Я не стала уточнювати, що тіло може бути людським.

— Це воно пише на стіні?

— Ні, воно притулене до стіни. Я тільки гляну, — її дихання під маскою стало швидким і поверхневим.

— Чоловік чи жінка? — спитала я.

— Я думала, що це людина, — сказала вона, ігноруючи моє питання. — Я думала, що це людина. Я думала, людина.

Тіло — це одна справа, але жодні тренування не могли підготувати нас до зустрічі з чудовиськом.

Але ми не могли піднятися назовні із вежі, не дослідивши спершу нову таємницю. Ми просто не могли. Я схопила її за плечі, змусила подивитися на мене.

— Ти сказала, це схоже на людину, яка сидить, притулившись до стіни. Це не те, за чим ми слідуємо. Це стосується інших відбитків взуття. Ти це знаєш. Ми можемо ризикнути і глянути, що воно таке, а потім ми підемо геть, нагору. Ми не підемо далі, байдуже, що ми знайдемо, я обіцяю.

Топограф кивнула. Сама думка про те, що все скоро скінчиться, що не доведеться йти глибше, підтримала її.

Витримай це останнє випробування, і ти скоро знову побачиш сонце.

Ми знову почали спускатися. Тепер сходинки виглядали надзвичайно слизькими, хай це навіть було через нашу знервованість, і ми йшли повільно, спираючись на чисту частину стіни праворуч, підтримуючи рівновагу. Вежа мовчала, затримала дихання, її серцебиття раптом стало повільним і далеким; або я просто чула, як кров гупає в мене у скронях.

Повернувши за ріг, я побачила постать і спрямувала на неї світло свого ліхтарика. Якби я ще хоч на мить завагалася, мені б нізащо не стало духу. Це було тіло антрополога, притулене до стіни ліворуч, її руки складені на колінах, голова схилена, наче в молитві, щось зелене витікає з рота. Одяг виглядав на диво розмитим, нечітким. Бліде золотисте сяйво виходило з її тіла, майже непомітне, я припустила, що топограф не змогла б його побачити зовсім. За жодних обставин я не могла припустити, що антрополог жива. Все, що я могла подумати: «Психолог брехала нам», і раптом тягар її присутності десь там нагорі, на сторожі входу, навалився на мене з нестерпною силою.

Я виставила долоню перед топографом, показуючи, що вона мусить стояти там, де є, за мною, а сама пішла вперед, освітлюючи собі шлях. Я пройшла повз тіло достатньо далеко, щоб упевнитися, що сходи під ним порожні, а потім поспішила нагору.

— Пильнуй, поки я огляну тіло, — сказала я.

Я не сказала їй, що я відчула слабке відлуння присутності, щось повільно рухалося там, набагато нижче за нас.

— Це таки тіло? — спитала топограф. Певно, вона чекала чогось дивнішого. Певно, вона чекала, що постать просто лягла поспати.