Бойова група «Байєрсдорф»

Вояки бойової групи отримали зимову уніформу: замість шинелі — більш зручна парка

Перебування в Цешануві не було для вояків дуже комфортним. Передусім виявилося, що харчове постачання було налагоджено погано, і солдати здебільшого харчувалися сухим пайком. Ті, хто мав гроші, могли купувати продукти у цивільного населення, але звісно, що проблеми у такий спосіб розв'язати не можна було. Іншою проблемою була холодна та снігова тогорічна зима. Як уже згадували, спочатку українці не мали спеціального зимового одягу і тому потерпали від особливо сильних морозів[90]. Уже після повернення з фронту «вояки нарікали, що, не маючи зимового теплого одягу, мусили люто мерзнути, ночуючи на полі, бо до сіл було їм заборонено заходити»[91]. Найімовірніше, це стосувалося тих, хто несли караульну або патрульну службу безпосередньо в лісі або в полі. Пізніше, як свідчать фотодокументи, до бойової групи надійшли теплі та зручні спеціальні зимові парки, які були на обмундируванні військ СС. Іншою проблемою було взуття. Володимир Кецун згадував, що «команда сотні зробила велику помилку, бо видала нам замість черевиків — зимові чоботи (валянки). Чоботи були високі, майже до колін, але зроблені з битого сукна (повстяні). Шкіряними були тільки підошви, накриття пальців та обцасів. Маршуючи снігом, вони перемакали, а висушити їх вночі не було можливості, бо що чотири години треба було йти на стійку»[92]. Але раз на раз не випадало, і в деяких підрозділах солдати одержали чоботи. Проте в Цешануві деякі частини бойової групи, зокрема артилеристи, отримали фільцові чоботи, черевики на дерев'яних підошвах та зимові есесівські парки, що дозволило воякам комфортніше почуватися на морозі. Однак інші підрозділи все ще продовжували носити шинелі і відповідно — потерпати від холоду.

Володимир Кецун — один з чотирьох стрільців дивізії, що залишили спогади про свою службу в групі Байєрсдорфа

Решта дня після повернення відділу Долинського пішла на підготовку до подальшого маршу бойової групи, в напрямку Тарнограда. Тим часом прийшла звістка, що партизани несподівано для німців попрямували до Уланова, який не був передбачений маршрутом бойової групи. У результаті 3‑й партизанський полк під командуванням П. Брайко, діючи спільно з польськими партизанами та підпільниками, захопив Уланів, знищивши там невеличкий німецький гарнізон, що обслуговував радіомаяк, та підірвавши усе радіообладнання[93]. Потім надійшло повідомлення, що партизани також атакували і Тарноград.

Уночі вдарив легкий мороз, а зранку почався снігопад. У таких умовах бойова група довгою колоною вранці вирушила у марш на Тарноград, до якого було близько 20 кілометрів. Усього в Цешануві, за спогадами М. Длябога, вона пробула «дві ночі і день», тому можемо приблизно визначити дату початку маршу — 1 березня 1944 року.

Рухатися доводилося польовими дорогами, бо на головних шляхах партизани знищили всі мости. Марш був дуже важкий для людей і коней, тому що шляхи були завіяні та спустілі, а особовий склад потерпав через відсутність спеціального зимового одягу — штатні шинелі від холоду та вітру не рятували. Дивізійник Остап Верин згадував, як під час маршу йому доводилося притулятися до коней та кутатись у ковдру, щоб сховатися від холодного, пронизливого зимового вітру[94]. Те саме писав і Михайло Длябога: «Сильний морозний вітер мете замерзаючим снігом. Нема де не то загрітися, але навіть заслонитися від вітру. Кожен гармаш пхається до коней, щоб бодай ніс чи вуха погріти. Одначе і коням є зимно і не хотять стояти на одному місці»[95].