Бойова група «Байєрсдорф»

Роман Долинський, колишній функціонер комуністичної партії, що став ваффен–гауптштурмфюрером. Знімок зроблений під час перебування Долинського в таборі військовополонених в Італії. Зверніть увагу на планку з нагородами — добре видно колодки Хреста військових заслуг 2‑го класу з мечами та без них

Наступного дня кавалеристи–розвідники досягли українського села В. (12 кілометрів від Цешанува), де їм повідомили, що минулої ночі повз село на санях та конях проїхала численна група партизанів у напрямку села К. за п'ять кілометрів від Тарнограда. Місцевий хлопчик зголосився побігти в село К., нібито «до тітки позичити дріжджі», щоб розвідати там ситуацію. Десь через три години він повернувся зі звісткою, що в селі К. стоїть великий партизанський загін чисельністю 750–1000 осіб, озброєних легкою зброєю та кулеметами. За словами хлопчика, партизани розташувалися в селі надовго, бо коні були розпряжені, їх чистили та перековували, а люди — одні чистили зброю, інші варили самогон, частина з них навіть були п'яні. Проте нам видається, що відомості про сп'янілих партизанів, які варять самогон, дещо перебільшені і не відповідають дійсності, бо важко уявити, щоб під час далекого рейду в ворожому тилу, де допомоги нізвідки чекати, досвідчені партизани перепилися, в такий спосіб відверто послабивши свою боєздатність.

Після цього Долинський з невеличкою групою розвідників особисто наблизився до цього села, щоб на власні очі побачити, що там коїться. Вони побачили «зле замасковані» кулеметні застави на краю сільського цвинтаря. Долинський писав, що хотів несподівано напасти на село («руки свербіли до атаки, і до того страшенно намовляли мене мої старшини»), але, маючи наказ не вступати у бій, так і не здійснив цього наміру. Однак нам усе це видається відвертою бравадою, бо навряд чи 75 кіннотників змогли б завдати якихось суттєвих втрат партизанському загонові, що більше, ніж у 10 разів переважав їх кількісно. Враховуючи те, що перед селом були облаштовані кулеметні точки, то, найімовірніше, кавалерійський набіг Долинського закінчився б великими втратами з боку дивізійників, без жодного позитивного результату.

Розвідка Долинського біля села К. закінчилася, коли він побачив близько сотні партизанських кіннотників, що рухались у напрямку лісу, в бік Цешанува. Він терміново наказав повертатися і загін у сутінках повернувся до Цешанува, не зробивши жодного пострілу і без втрат. Враховуючи те, що Долинському не заборонялося вступати в бій у разі оборони і те, що він, за його словами, «рвався в бій», вважається дивним, що він не влаштував кулеметну засідку, наприклад, проти згаданої розвідувальної кінної сотні партизанів.

На штабовій нараді Долинський доповів Байєрсдорфу про результати своєї розвідки та представив свій план подальших дій. Він запропонував створити бойову групу чисельністю близько 400–450 вояків зі своїх кавалеристів, піхотинців та мінометників, задіяти штурмові гармати і з ранку наступного дня завдати несподіваного удару по селу К., сподіваючись зненацька зненацька захопити партизанів. За його планом «вся операція повинна була закінчитись до півдня, і, при удачі, лише одиниці з партизанського відділу могли випадково врятуватися». Керівництво і всю відповідальність за цю атаку Долинський брав на себе. Ще перед нарадою Долинський розповів свій план Карлу Бріштоту, який нібито погодився з його доцільністю та особисто погодився взяти участь у цій акції, проте попередивши, що «штаб на чолі зі старим корком (так Бріштот іронічно назвав Байєрсдорфа. — Авт.), напевно, не погодиться». Так і сталося, бо за загальним планом операції Байєрсдорф мав наказ вести атакувальні дії лише тоді, коли його група досягне Білгораю, що мав стати центром розташування бойової групи під час цієї антипартизанської акції. До того ж, враховуючи маневровий характер дій партизанів, навряд чи вони затрималися б у тому селі більше, ніж на добу (до цього моменту ми повернемося трохи пізніше).

Цешанув. Ринкова площа 1941 р.

Поки Долинський проводив свій розвідувальний рейд, інші підрозділи бойової групи проводили патрулювання навколишніх сіл, у пошуках партизанів. Тактика, яку обрав Байєрсдорф, була доволі проста. Польові виходи здійснювалися піхотинцями, а штурмові гармати дислокувалися біля штабу, разом з кількома іншими підрозділами, як потужний резерв, який повинен бути задіяний для миттєвого удару в разі виявлення партизанів. Однак результативність цього плану була нульовою, насамперед тому, що, зазвичай, партизани встигали втекти ще до приходу дивізійників і всі ці патрулювання закінчувалися безрезультатно. Як згадував Овад: «Завжди так було, що коли ми прибули на місце, де мали бути партизани, їх вже не було, бо вчасно втікали звідти. Так ми бавилися з ними, немов кішка з мишкою, але ніяк не могли їх зловити»[87]. Схожі спогади також залишили Стеткевич та Кецун. Стеткевич згадував: «Місцева польська людність сприяла партизанам. Знали вони про всі наші рухи. Партизани були озброєні легкою автоматичною зброєю. Лісами і сніговими дорогами вони просувались легко. Часто користувалися кіньми або навіть саньми. Навпаки, наша група була тяжка до таких операцій. Партизани на неї не зважали»[88]. Кецун, своєю чергою, зауважив, що «партизани, ймовірно, сміялися з нас і бавилися з нами, як кіт з мишею… Для нас… це був добрий вишкіл в маршуванні і виконуванні стійки по ночах»[89]. Отже, усі рядові дивізійники скептично ставилися до результатів своїх дій.