Гордість і упередження і зомбі

Кетрін де Бурґ — не лише одна з найбагатших, а й одна з найсмертоносніших королівських підданих. І, як виявилося, тему для розмови містер Беннет обрав досконало. Містер Коллінз не шкодував слів похвали, запевняючи, що ніколи в житті ще йому не траплялася знатна особа, яка була б такою вимогливою до себе. Чимало його знайомих вважають її гордовитою, але він ніколи не бачив у її поведінці нічого іншого, крім дивовижної відданості справі винищення зомбі. З ним вона завжди поводилася так, як і з будь-яким іншим джентльменом; вона жодного разу не заперечила, коли він хотів поспостерігати за її тренуваннями чи коли часом покидав парафію на тиждень-другий, аби провідати родичів. І навіть порадила йому якнайшвидше одружитися, за умови, що він знайде собі належну обраницю.

— Я не раз мріяла побачити леді Кетрін у бою, — сказала Елізабет. — А чи далеко від вас вона проживає, сер?

— Лиш одна алея відокремлює сад, у якому стоїть моя скромна оселя, від Розінґз-Парку, резиденції її ясновельможності.

— Здається, ви казали, що вона — вдова, сер? А чи має вона бодай якусь родину?

— У неї є лише одна донька, спадкоємиця Розінґзу та чималого маєтку.

— Оце так! — промовила місіс Беннет, хитаючи головою. — У такому разі їй пощастило більше, аніж багатьом юним дівчатам. А яка вона з себе? Дуже вродлива?

— Вона — найчарівніша юна леді. Сама леді Кетрін каже, що своєю чистою вродою міс де Бурґ перевершує і найкрасивіших представниць власної статі, адже її риси одразу засвідчують високе походження. На жаль, від природи вона хвороблива, і це завадило їй піти материними слідами та досягнути висот у бойових мистецтвах. Боюся, вона заледве спроможна підняти шаблю. Не кажучи вже про те, щоб дорівнятися до її ясновельможності.

— А її вже представляли до двору? Здається, я не натрапляла на її ім’я в переліку придворних дам.

— Через слабке здоров’я вона, на жаль, не виїздить до міста. Тож, як я одного разу зауважив леді Кетрін, британський двір позбавлено його найяскравішої прикраси. Уявіть собі, я нерідко вдаюся до таких-от вишуканих компліментів, що завжди неймовірно доречні в дамському товаристві.

— Дуже слушне зауваження, — відповів містер Беннет. — Але дозвольте поцікавитися: ці ваші милі компліменти породжено миттєвим пориванням чи ви їх усе-таки продумуєте наперед?

— Переважно вони пов’язані з тим, що відбувається в цю мить. Хоч інколи я розважаюся тим, що обдумую окремі фрази чи готую такі-от галантні дрібнички, які можна застосувати за будь-яких обставин. Та я завжди намагаюся подати їх так, аби це видавалося експромтом.

Сподівання містера Беннета справдилися повною мірою: його кузен виявився ще дурнішим, ніж він думав. І він щиро тішився, слухаючи його монологи, хоч і зберігав при цьому незворушний вираз обличчя.

Після чаю містер Беннет запросив гостя вголос почитати щось жіноцтву. Містер Коллінз радо пристав на запрошення, і йому відразу ж запропонували книжку. Але тільки побачивши її (а одного погляду на обкладинку було досить, аби зрозуміти, що вона — з громадської бібліотеки), він відсахнувся і, попросивши вибачення, заявив, що ніколи не читає романів. Кітті подивилася на нього круглими від подиву очима, а Лідія здивовано йойкнула. Йому запропонували інші книжки, і після коротких вагань він обрав «Проповіді» отця Фордайса. Лідія позіхнула, заледве він розгорнув книжку. І не встиг він своїм монотонно-врочистим голосом дочитати й до кінця третьої сторінки, як вона урвала його: