Мовчання ягнят

Навісний замок стрибнув їй у руку, наче жабка, і тепер лежав у долоні відімкнений, важкий і масний. Інший замок устиг просякнути оливою й відімкнувся ще легше.

Двері не піднімалися. Старлінг тягла за ручку, поки перед очима не попливли яскраві плями. На допомогу прийшов Йоу, але через маленьку та незручну дверну ручку та власну грижу він не зміг прикласти достатнього зусилля.

– Можемо повернутися наступного тижня з моїм сином або якимось робітником, – запропонував містер Йоу. – Мені вже дуже хочеться чимшвидше поїхати додому.

Проте Старлінг була зовсім не певна, що колись повернеться до цього місця. Кроуфорду було б легше просто підняти телефонну слухавку й доручити цю справу Балтиморському оперативному відділу.

– Я хутенько, містере Йоу. У вашій машині є домкрат?

Просунувши домкрат під дверну ручку, Старлінг усією вагою навалилася на гайковий ключ, що слугував їй за важіль. Двері страшно зарипіли й піднялися на півдюйма[42]. Посередині полотно почало прогинатися. Двері піднялися ще на дюйм, і ще, поки їй не вдалося протиснути під них запасне колесо, щоб двері не впали, поки вона встановлювала обидва домкрати (свій і містера Йоу) по краях, розташовуючи їх якомога ближче до рейок, якими ковзали двері.

По черзі прикладаючись до домкратів, вона дюйм за дюймом підняла двері на півтора фута[43] від землі, а тоді вони застрягли і більше не підіймалися, навіть коли вона щосили тиснула на важелі.

Підійшов містер Йоу та разом із нею зазирнув під двері. Нахилятися він міг не довше кількох секунд за раз.

– Там пахне мишами, – сказав він. – А мене запевняли, що гризунів тут труять. Якщо мені не зраджує пам’ять, це навіть прописано в контракті. Про гризунів тут майже не чутно, так вони казали. Але ж я їх чую, а ви?

– Я теж, – відповіла Старлінг. У промені ліхтаря вона розгледіла картонні коробки та одну велику автомобільну шину з широким білим ободом, що визирала з-під тканини. Шина була спущена.

Кларіс відігнала «плімут» так, щоб частина світла від передніх фар потрапляла під двері, а тоді дістала з салону гумовий килимок.

– Заходите всередину, офіцере Старлінг?

– Треба все оглянути, містере Йоу.

Він простяг їй носову хустку.

– Пропоную вам гарненько перев’язати холоші на кісточках. Щоб миші не позалазили.

– Дякую вам, сер, дуже слушна думка. Містере Йоу, якщо двері впадуть, ха-ха, або ще щось трапиться, ви б не могли подзвонити за цим номером? Це наш оперативний відділ у Балтиморі. Вони знають, що я зараз тут із вами, і можуть занепокоїтись, якщо незабаром я не дам про себе знати, розумієте мене?

– Так, безперечно. Звісно, я так і зроблю.

Він подав їй ключі від «пакарда». Старлінг постелила гумовий килимок на мокру землю й лягла на нього, затуливши лінзи свого фотоапарата пластиковими пакетами для речових доказів. Штани на кісточках були надійно перев’язані її носовичком та хусткою містера Йоу. На обличчя впали дрібні краплі дощу, а в ніс ударив запах плісняви й мишей. Як не дивно, Старлінг пригадався латинський вираз.