Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка
- Автор: Йокаи Мор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Знання
- ISBN: 978-617-07-0507-5
- Переводчик: Юлия Бушко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка». Краткое содержание книги:
Потім старий обрав місце для нашого житла. Його огородили кілочками і тоді все село взялося за роботу. Один рубав дерево, другий пиляв, усі трудилися для нашого дому. За два дні ми отримали готовий будинок, в котрому були найнеобхідніші меблі та посуд. В хліві була корова та коза для жінки. Мене ж запитав старий, які інструменти потрібні, аби я міг розпочати якусь роботу.
Зрозумів я, що тут доведеться працювати, чому мене не навчили ані в школі, ані в таборі. Тож вибрав я ковальське ремесло. Так хоч якесь залізо потрапить мені до рук, без котрого я вважаю себе нещасним.
Хоча я досить швидко звик до нового становища. Рабство притупляє почуття та розум.
Особливо таке рабство, де стіни в'язниці — нескінченні скелі, а єдине вікно — небесна твердь. Стіну не перекопати та й до вікна не дістатись, і не втекти.
Людина примиряється і здається.
Я вже повністю звик до того, що цілий день кую залізо, а потім повертаюся до жінки, котра щось варить-парить на вогні, і вислуховую її маленькі буденні турботи: як каченя задихнулося в яйці, чи яка причина того, що молоко збіглося, можливо від щавлю чи від того, що посуд полоскався настоєм шандри.
А коли одного дня моя мила Мадуш сором'язливо прошепотіла мені на вухо те, що змушує чоловіче серце калатати від радості та щастя, я взагалі більше ні про що не думав.
Весь день я переймався тільки тим, що стану батьком.
В мене буде сім'я, і в неї буде свій дім.
Ця думка була такою, як коріння дерева: я приріс до цієї землі.
Безцінною стала для мене моя Мадуш з тієї миті. І які б блага не обіцяла мені доля, чим би не намагалась мене одарувати, я ні на що не проміняв би моє життя з Мадуш, та наш малий будиночок, де вона зустрічала мене піснею, коли бачила, що я повертаюся.
Я був повністю задоволений своїм тихим життям: весь мій світ знаходився в садах Віспа-огроду, а вся моя доля була в тій солодкій посмішці, котра дивилася на мене з обличчя Мадуш, коли я повертався додому.
У кузні я працював тільки до обіду. Друга половина дня надавалась кожному для обробітку своєї землі та особистих справ.
Якось я сидів у себе на порозі і плів колиску з гілок червоної верби, як раптом темна тінь сховала від мене промені сонця, котре вже хилилось за скелі. (Тут у Віспа-огроді, навіть влітку сонце вставало о восьмій і сідало о п'ятій.)
Коли я підвів очі, то побачив перед собою Ведмедя. Саме його тінь сховала від мене сонце.
Я був шокований.
— Ти теж сюди потрапив? — питаю я в нього. — Вороги вибили чи товариші прогнали?
— Ні, Баране, — відповів ватажок. — Я прийшов не для того, аби залишитись серед вас, а для того, аби тебе з собою забрати. Без тебе ми, що блохи без пса. Ніхто не вміє обходитись з гарматою. А ми готуємось до великого діла. Багатий караван йде з Туреччини на ярмарок у Могилів; багаті турецькі, сербські та єврейські купці. Їх супроводжують військові. Нам потрібно його захопити — і одразу на Бердичів. Там є монастир, у якому тьма-тьмуща скарбів. Та він такий же неприступний, як фортеця. Товсті стіни з бійницями для гармат, а ще там тримають купу солдат. Ми нічого не вдіємо без гармати. Ти мусиш йти з нами. Підеш прапороносцем, а потім моїм помічником.
На ці слова з кухні вийшла Мадуш, і не те, щоб не зраділа появі батька, а ще й стала нападати:
— Навіщо ти прийшов сюди і куди хочеш забрати мого милого і доброго Барана? Він абсолютно задоволений своєю хатиною і маленькою дружиною. Він не потребує ваших награбованих скарбів. Ви нас поховали. Ми мертві. Дайте нам спокій на тому світі.
На це Ведмідь сказав мені наступне:
— Чуєш, Баране! Хто наказує жінці вдома? Або чоловік, або батько. Якщо ти, її чоловік, не здатен поставити її на місце, тоді я, як батько, покажу, як поводитись з жінкою, котра говорить тоді, коли її не питають.
Знаючи характер ватажка, я обійняв Мадуш і завів її до будинку. Там я почав вмовляти, нехай відпустить мене зараз зі своїм батьком, а коли я назбираю достатньо грошей для безбідного життя і стану воєначальником у гайдамак, то повернусь за нею і визволю з цієї в'язниці, відвезу до великого міста, де вона підмітатиме вулицю подолом своїх шовкових убрань, і де її вважатимуть вельможною панею.
Ця обіцянка справила на неї враження. Зі сльозами та обіймами відпустила вона мене з Ведмедем. І поглянувши з краю печери в долину, я все ще бачив її коло нашого білого будинку. Її улюблений голуб провів мене до самого входу, потім сів мені на плече і туркотів у вухо. Та довелось його відігнати додому.