Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

Змієподібна доріжка вела з печери Прес'яка вниз, у долину. Мадуш уже була у цих краях. Вона розповідала, хто в якому будинку живе. Діти вибігли назустріч, називаючи її на ім'я, тягнучи нас за руки до своїх осель.

Про наш прихід сповістили ударами у маленькій дзвін. Поглянувши на цей дзвін зблизька, з напису я зрозумів, що колись він належав Біловезькому монастирю, звідки, скоріш за все, його і вкрали.

Правда, тут все було награбоване. Прекрасні дамаські тканини та шовкові жіночі сукні, та і самі жінки, котрі їх одягали, були також викрадені звідусіль.

Але розбійники та викрадені ними жінки серед усього награбованого жили в такому безневинному щасті, як Адам та Єва у райських садах, коли одежі не було взагалі.

Все це не було їхньою кривавою здобиччю. Вони орали, сіяли і пожинали. Зайву частину врожаю вони відносили в печеру, за що їхні товариші віддавали їм награбовані скарби. І дзвін вони вкрали для них.

Історія каже, що коли вони знайшли цю долину, тут не було жодних диких чи свійських тварин. Дорослого бика через печеру провести було неможливо, тож сюди переправляли молочних поросят, телят, ягнят, прив'язуючи за ноги до жердин. Тепер тут водиться уся домашня худоба. М'яса, фруктів, хліба тут було так багато, що ніхто і ніколи не зміг би заморити голодом оточених гайдамак в печері Прес'яка.

Але одразу настав би кінець Віспа-огроду, якби ворогу вдалось пошкодити канал. Без води ця долина знову стала б такою сухою та пустельною, як була до цього. Люди і тварини загинули б всі до одного, овочі та фрукти пропали від засухи.

Ось чому гайдамаки були такі відчайдушні, коли загроза нависла над каналом під час облоги.

Населення Віспа-огроду жило так само, як родина батька нашого, Авраама, в землі обітованій. Найстарший був патріархом. Він керував усім, він роздавав роботу, а після жнив ділив урожай.

Кожен отримував стільки, скільки міг спожити з усією родиною.

Священика у них не було, як не було і віруючих в Єгову до пришестя Мойсея. Неділя була звичайним днем. Всі сонячні дні були робочими, а дощові — вихідними.

Вони не молились, але й не грішили. Кожен батько в минулому був грабіжником та вбивцею, але тут ніхто ні з ким не сварився і не сперечався. Тут не можна було почути жодного лайливого слова. А жінки, котрі не давали обітниць перед вівтарем, і котрих сюди притягли насильно, були настільки відданими, що чужий чоловік не міг сказати, якого кольору у них очі.

Після нашого прибуття патріарх на ім'я Зорав покликав нас до себе на вечерю разом з іншими мешканцями, число котрих доходило до вісімдесяти. В минулому грабіжники, а тепер прості пастирі та орачі.

Після трапези ми прослідували на берег струмка, де зі спільної чаші, на знак незламності нашої дружби, всі разом випили джерельної води — іншого тут не пили.