Музей покинутих секретів

Так що УПА — ні, УПА була ні при чому.

Просто, я не могла зоставити в Артема той знімок. Він був мій — чи, точніше, став моїм. І не тому, що мене ледве не на ньому відтрахано без усякого з моєї сторони опору, а швидше навпаки: тому й без опору, що в мене немов уступила тоді чиясь чужа воля — от саме таке було відчуття. (Цілий день потому я лазила розбита, ніби мене пропустили в пральній машині через центрифуґу.)

Молода жінка, що з аристократично невимушеною звичайністю стояла серед лісу в гурті чотирьох мужчин з автоматами й ледь помітно всміхалася, вирізнена плямою світла, мов химерним дефектом плівки, називалася — Олена Довганівна.

А більше я, справді, нічого не знала.

— Про що ти задумалась?

— Я ніколи цього не зніму. Ніколи.

— Ти все зумієш, — кажеш ти так переконано, що мені робиться страшно. Твоя родина мовчки дивиться на мене з усіх фотографій разом. Просто неймовірно — що ти в мені знайшов?

(Питання, якого в жодному разі не можна ставити вголос, вгризаюся за язик, — а то ти, чого доброго, й сам почнеш над цим застановлятися…)

Чого я тобі не казала: коли ти вперше мене поцілував (точніше, то я тебе першою поцілувала — не в змозі довше зносити твого майже екстатично сяючого погляду, до якого тільки молитовно складених рук і бракувало: звісно, що ти мене боявся — де ж пак, телезірка, і взагалі…) — що мене по-справжньому потрясло, куди жорстокіше, ніж у п'ятнадцять, був вираз твого обличчя, коли наші уста роз'єднались, — вираз людини, котра, опинившись на вершині гори, бачить, як унизу, в долині, її місто западається в землю. Ти дивився, немов не впізнавав мене, немовби я блимотіла й одмінялася перед тобою з шаленою швидкістю, і гарячкова світлотінь щастя й жаху на твоєму обличчі навпростець віддзеркалювала моє блимотіння, — і так, через твої очі (погляди наші ще не роз'єднались), я на мить змогла вгледіти той землетрус унизу: німо, з вимкненим звуком валилися будинки й розверзалась земля — наче при зйомці з літака, од якої операторові смертельним захватом запирає дух…