Музей покинутих секретів

(Я подумала в тій хвилині — безживно й порожньо, мов сліпою плямою замість думки, — що тільки це єдине мене й приваблювало, цей вистуджений підвал із лінолеумною підлогою й дурманливим, дріжджевим духом перетлілих од ветхости паперів, зі змовницьки замкненими, оббитими старим дерматином дверми, що надавало нашому жалюгідному романчикові збудливого присмаку студентської бездомности: коли ще трахаетесь, як кролики, по всіх приступних закамарках, — всі ж Артемові маловдалі спроби перенести дію на мою чи його територію, в нормальне помешкання з нормальним ліжком, я просто стирала з пам'яти…)

Попрощалася я тоді майже відразу — тільки-но давши, сквапненько, лад одежі й метнувши контрольний погляд у дзеркальце, уникаючи дивитися на щасливого, пітного й розгубленого Артема, що недоречно пірвався був проявляти ніжність, котра, як відомо, народжується по той бік пристрасти, але закляк, приморожений моїм непристойним поспіхом і односкладовими помруками, — все це вельми скидалося на панічну втечу з місця ганьби й неслави, одначе голова моя, проясніла після оргазму, працювала зосереджено й чітко, як телетайп, вистукуючи команди, — максимальна ефективність при мінімальній затраті рухів, не повертаючи голови: десь тут у тебе був мій Ернст, путівник по Києву 1928-го року, він тобі ще потрібен? І (без паузи, не переводячи духу), якщо можна, позич мені ненадовго цей знімок, гаразд? — знімок всунувся між пожовклі сторінки безневинно розстріляного Ернста, торбинка насилу защіпнулась, головне, нічого тут не забути, Артем наздогнав мене вже на порозі, поцілунком у щоку (мокрим) і погрозою подзвонити в кінці тижня (чому всі чоловіки вважають за потрібне конче заявляти на прощання свої права на наступний раз? — так, ніби я сама не зможу подзвонити, якщо схочу!), — і то було все, то справді було все: більше ми не бачились — а по телефону вимовлятися надмірною зайнятістю необразливо й навіть жалібно — мовляв, рада б душа в рай, так гріхи ж, гріхи… — я вмію, нівроку, цілком кваліфіковано.