Музей покинутих секретів

— Я пам'ятаю, — встряє-таки журналістка, голос їй замріяно бринить елегійними альтовими модуляціями, — скільки драм довкола того розігрувалось — ой-ой-ой! (Вона зчудовано хитає головою, мов щойно тепер оцінивши масштаби колись давно пережитої катастрофи, в якій їй дивом пощастило заціліти.) — «Галька Дарці наш секрет показала!» — і вже ходять по три дні надусавшись і до себе не говорять, жахлива зрада…

— А всі ці тривоги, — теж із розчуленим блиском у зорі підхоплює художниця, — коли хтось пересунув камінчика, на познаку покладеного! І ходять малюки дико заклопотані, виміряють кроки й вираховують, чи справді до їхнього «секрета» якийсь зловмисник не підбирався…

— А коли, не дай Боже, хтось таки розкопував — у-у-у, то вже просто детективна історія була, куди там російським серіалам!..

Обидві сміються, вогким жіночим сміхом, грудним і схвильованим, ніби забувшись, для чого вони тут, перед камерою, — дві дорослі, в повному цвіту кобіти вмілого хову, бутіківського прикиду й імпортованої з середземноморських курортів засмаги, — топики від Morgan Laura Ashley, шовкові шарфи й спідниці від Versacci й Armani (при тому нічого зумисне-показушного, боронь Боже, жодного натяку на скоробагатьківську conspicuous consumption, на крикливе пір'я елітних шльондр а-ля московський «Cosmopolitan» та його вітчизняні клони — сама тільки зручність, зручність і вдавана простота: стримано-дорогий стиль працюючих жінок, які знають собі ціну й не потребують виставляти її наперед товару…), — з ураз відмолоділими, просвітлілими обличчями, одночасно кожна з тією застиглою в зорі променистою недоговореністю, зверненістю в-себе-і-в-своє, яку жінки потрапляють зберігати навіть у хвилини повного душевного синхрону, зараз вони нагадують почасти молодих мам, замилованих своїми чадами, — так, ніби споглядають з відстані років їхнє дитинство, а не своє власне, — а почасти, і чи не ще дужче, — двох химерно позбавлених віку подружок, поєднаних щойно укладеним на двох «секретом», ритуалом таємного дівчачого посестринства, до якого хлопчики не допускаються, від чого присутні при цій сцені хлопчики — режисер і оператор — вмить відчувають підозріло одностайну потребу перекурити, поміняти касету, збити температуру розмови й якось нагадати про своє існування, — словом, повернути світ до порядку, як це в домашніх умовах, — коли, наприклад, дружина занадто впоєно щебече по телефону з товаришкою, — можна зробити, показавши жестами, що не тільки їй тут потрібен телефон, або, в крайньому випадку, розбивши тарілку в кухні. Так що — пауза, дєвочки, пауза. Після паузи — в якій їхнє недоречне ліричне піднесення таки, нікуди не дінешся, збентежено вичахає — інтерв'юєрка, як осаджений, було, на скаку й повернений на дистанцію рисак, відновлює форму — і круто перемінює тон на призвоїтіший, діловий, стрімголов надолужуючи втрачений темп несамовитим натиском ерудиції, — трохи наче відмінниця, запідозрена в недовченому урокові й сповнена рішучости зараз же продемонструвати перед учителем (дарма що невидимим у кадрі) свою бездоганність: